Володимир Володимирович Сядро - 1000 фактів про Україну

драматурга Марка Кропивницького (1840–1910). Він є автором п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Поки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», які досі ставляться на українській сцені.

* * *

Перший історичний роман в українській літературі – «Чорна рада» – належить перу письменника Пантелеймона Куліша (1819–1897). Його присвячено одній з найдраматичніших сторінок української історії – боротьбі за гетьманство після смерті Б. Хмельницького.

* * *

Значним внеском в українську літературу ХІХ століття стали повісті «Лумера», «Забобон» західноукраїнського письменника Леся Мартовича (1871–1916), якого сучасники називали «новим Гоголем».

* * *

Особливою сторінкою в історії української літератури є творчість письменниці Олени Пчілки (1849–1930), матері славетної Лесі Українки. Її оповідання, повісті «Товаришки» та «Пігмаліон» є вагомим джерелом для вивчення українського побуту 70-90-х років ХІХ століття.

* * *

Творчість Лесі Українки (1871–1916) – унікальне явище в українській літературі, таке ж унікальне, як і сама поетеса. Перший свій твір вона написала ще у дев’ятирічному віці і відтоді, незважаючи на важку невиліковну хворобу, протягом 35 років продовжувала літературну діяльність. Леся Українка зуміла без допомоги педагогів засвоїти всі загальноосвітні предмети, в тому числі і стародавню історію, вивчити шість мов, якими досконало (!) володіла, і врешті-решт стала однією з найосвіченіших жінок свого часу. В ліриці та драматургії цієї дивовижної поетеси створено яскравий та емоційний світ, в якому немає місця відчаю, світ, в якому панують надія та віра у найкраще. А її драма-феєрія «Лісова пісня» вважається перлиною не тільки української, але і світової драматургії. Тим не менш, у деяких творів Лесі Українки була тяжка доля: драма «Бояриня» та остання п’єса «Оргія» були заборонені у радянські часи і побачили світ тільки у незалежній Україні.

Пам’ятник Лесі Українці

* * *

Особливою була доля найкращих драматичних творів Михайла Старицького (1840–1904) – «Ой, не ходи, Грицю» та «Маруся Богуславка». Вони жодного разу не потрапляли на сцену в тому вигляді, що задумував автор. Драматург вимушений був сам пізніше переробляти власні сюжети.

* * *

Твори Михайла Коцюбинського (1864–1913), одного з найяскравіших представників імпресіонізму в українській літературі, належать до найкращих взірців світової класики. У них підіймаються вічні теми життя та смерті, людини та природи, любові й ненависті. Вочевидь, тому він є найбільш «екранізованим» письменником-класиком. Кінострічки за його творами – «Лялечка», «Цвіт яблуні», «Fata morgana» і особливо «Тіні забутих предків» – стали справжніми шедеврами вітчизняного кінематографу.

* * *

Західноукраїнську письменницю Ольгу Кобилянську (1863–1942), що зробила величезний внесок у розвиток соціально-психологічної прози, називають «буковинською орлицею», «царівною української літератури». Хоча по материнській лінії у ній змішалися німецька та польська кров, однак виховувалася вона в українській родині, адже її батько був родом з Тернопільщини. Незважаючи на брак освіти (Ольга закінчила тільки початкову німецьку школу), письменниця була однією з найерудованіших жінок свого часу, прекрасно володіла трьома мовами, однак писала лише українською. Найвідомішими її творами стали повісті «Земля», «Царівна», «У неділю рано зілля копала…». У них вона закликає підтримувати гармонію у світі, в людських стосунках, вважаючи, що «у пошуках прекрасного ми можемо обійти увесь світ і не знайти його, якщо цього прекрасного немає у нашій душі…»

* * *

Неперевершеним майстром соціально-психологічної новели, поетом «мужицького розпачу» вважається Василь Стефаник (1871–1936). Його творча спадщина складається із 50 новел, кожна з яких унікальна. Досить назвати тільки найвідоміші з них: «Кам’яний хрест», «Земля», «Дорога», «Сама-самісінька», «Кленове листя», «Похорон», «Новина». Усі вони вражають своїм трагізмом та реалістичністю. Недарма І. Франко вважав цього письменника «найбільшим талантом», яким можна «повеличатися перед світом».

* * *

З творчістю І. Франка (1856–1916) пов’язані найвагоміші досягнення української літератури кінця ХІХ-початку ХХ століття. Однак не усім відомо, що цього енциклопедиста, людину універсальної обдарованості, титанічної – «мужицької» – працелюбності сучасники називали «академією в одній особі». Адже він був не тільки геніальним літератором, але і великим ученим. За 40 років праці на ниві української науки та культури Франко зробив більше, ніж будь-яка академія. Його творча та наукова спадщина величезна: три великі збірки поезії, кілька прекрасних поем, дев’ять повістей, 40 казок для дітей, 100 оповідань, чотири драми та більше 500 літературознавчих праць – статей, нарисів, досліджень, есе та рецензій. 50-томне видання спадщини письменника – це лише третина створеного Великим Каменярем. До того ж, як чудовий майстер сюжету, Франко виявився дуже кінематографічним. Підтвердженням тому є кілька стрічок, знятих за його творами: «Захар Беркут», «Украдене щастя», «Борислав сміється». Та, незважаючи на таку плідну працю, Франко усе життя терпів злигодні.

Іван Франко

* * *

В українській літературі є ціла плеяда талановитих письменників та поетів, що загинули в роки сталінських репресій. Сьогодні їх називають письменниками «розстріляного відродження». З-поміж них – поети Микола Вороний, Євген Плужник, Григорій Косинка, Олексій Влизько, Михайло Драй-Хмара, прозаїки Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Дмитро Фальковський та багато інших.

* * *

Сьогодні українця Євгена Плужника (1898–1936), «засудженого сталінщиною до забуття», вважають одним з найвидатніших поетів минулого століття. За своє коротке життя він устиг написати три збірки поезій, поеми «Галілей», «Канів», дві п’єси та роман «Недуга». Його заарештували у 1934 році та засудили до розстрілу, який потім замінили десятьма роками Соловецького табору. Для хворого на туберкульоз поета це була та сама смерть, тільки розтягнута у часі…

* * *

Інші обдаровані літератори, такі як Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Василь Барка, Євген Маланюк, – вимушені були покинути Україну та творити на чужині. Є і несправедливо забуті імена, до яких можна віднести поета Богдана-Ігора Антонича. Кращі твори цих авторів побачили світ в Україні тільки після здобуття нею незалежності.

* * *

Вірші талановитого поета Олександра Олеся (1878–1944), який з 1919 року знаходився в еміграції, протягом 27 років не друкувалися в Україні. Проте він створив таку громадянську лірику, до якої, на думку сучасників, ніхто з українських поетів після Шевченка не підіймався.

* * *

Роман «Жовтий