Андрій Анатолійович Кокотюха - Втікач із Бригідок

— Ох, панове. Я в шпиталі, лежатиму тут якийсь час. Тож не зможу звідси, з палати, займатися цим фізично. І ваші страхи, пане хорунжий, даремні. Хай і мають раціональне зерно.

— Тобто?

— Широкий загал не знає подробиць, які щойно повідомили мені ви. Навіть для тих, кому наші справи байдужі, Захар Ладний лишився героєм, якого вбив ворожий агент. Самого агента теж знищив січовий стрілець. А під час війни перемога над ворогом, хай маленька, переважує побутове вбивство. Про злочин, у якому підозрювали Ладного, вже, здається, не згадують. Тож не викликайте вовка з лісу.

На цих словах Снігур накреслив перед собою вказівним пальцем невидиму горизонтальну лінію, підводячи під сказаним риску.

— Про якого вовка, даруйте, промовка? — Клим відчув кипіння всередині й насилу стримав себе: — Ви досвідчена людина, пане хорунжий. Військовик. Маєте розуміти — Ладний навряд чи став єдиною жертвою російської пропаганди. У такий спосіб напевне обробляють десятки, а то й сотні наших людей. Причому шукають розчарованих, втомлених та збентежених не лише серед стрільців, котрі все ж мають мотивацію воювати, а й серед звичайних мирних громадян. Забули хіба, що русофілами свого часу були не так політики й церковники, як пересічні прості люди. Хоч нашого двірника візьміть, Гната Бульбаша.

— Москвофільство як рух відійшло, — відрізав Снігур.

— Так-так, пане Кошовий, — заквоктав Громнишин. — Тут, у Галичині, цього наковталися по горло за дев’ять місяців.

— А у вас, на Буковині? — парирував Клим, дивлячись на хорунжого. — Я не сліпий і не глухий. Звідти доходить чимало інформації. Чернівці були під росіянами й зазнали від них того самого, що й Львів. Проте все одно знаходяться навіть не окремі особи, а цілі спільноти, готові й надалі вітати царя-батюшку. Є дивне переконання, панове: мовляв, треба перестати опиратися, і війна швидко скінчиться. Всюди, куди зайшла російська армія, запанує мир та злагода.

— Брехня, — процідив Снігур.

— Ми з вами знаємо. Але дехто вірить. Нема на те ради. Ось чому замовчувати випадок із Ладним неправильно. Навіть недалекоглядно, якщо не сказати — небезпечно.

— Однак кидати тінь на січових стрільців у такий непростий момент ще небезпечніше. Наполегливо прошу мати це на увазі.

Громнишин розвів руками:

— Нема чого додати, пане Кошовий. Згоден, долучаюся.

— Та й мені нема, що ще вам сказати, — мовив Клим.

Підхорунжий Снігур звичним рухом поправив пасок.

— Жаль. Шкода, що не можемо порозумітися.

Він вийшов першим, Громнишин — за ним, і зараз нагадував поведінкою ординарця при офіцерові.

— Цікаво, за які заслуги вас отак ушанували.

Марек Віхура почухав пучками лівої руки кисть правої, потім обвів правицею палату.

— Вона невеличка. У Бригідках камера більша.

— Усе одно. Навіть офіцери на таке не можуть розраховувати.

— Чому ж? Вищі офіцери — так. У них навіть персонал окремий.

– І все ж таки.

— Не знаю про свої заслуги, — Клим знизав плечима. — Вирішував лікар. Я протестував, бо рана не дуже серйозна. Тим не менше.

— Пані Магда доклалася, не інакше.

— Або лікар передбачив, що до мене сюди ходитимуть сторонні частіше, ніж до інших. Тому мене й ізолювали сюди. Знаєте, я б краще лежав разом із людьми, в загальній палаті.

Віхура розстебнув пальто, відмахнувся.

— Пусте воно насправді. Яка мені різниця. Звісно, так ліпше. Не треба просити сторонніх залишити нас сам на сам. Не викличу ж я вас до себе. А питань багато.

Комісар завітав на другий день після пригоди, й весь цей час Клим переймався, чи не трапилось чогось. Бо, враховуючи обставини, поліція мала б допитувати його вже за кілька годин після перев’язки. Побачивши традиційно незадоволену Віхурину пику, він навіть заспокоївся.

— Знову ви там, де не треба, — буркнув комісар, присідаючи на ослін.

— Зате зробив що треба. Тобто ми зробили.

— Мусили поставити до відома хоча б мене. А поліція б дала справі хід далі. Того стрільця, Овчара, злапали б живим.

— Не певен. Вибачте — справді не впевнений, з усією повагою до поліцейської служби й вас особисто. Вбивця, як я розумію, останніми днями був постійно напруженим. Увага від того посилилася, відчуття загострилися. Овчар унюхав нас, пане Віхуро, без жодних перебільшень. Так поводяться хижаки, загнані мисливською облавою.

— Ви мисливець? — швидко запитав комісар. — Часто полювали? Якщо, звісно, вважати полюванням ту історію з ловами Різника…

Сіпнулося віко.

— Я попросив би не згадувати всує.

— А я просив, пане Кошовий, не встромляти носа в справи, котрі виходять за межі вашої компетенції! — Віхура підніс голос. — Весь час просив, скільки ми знайомі. Згоден, іноді ваші ініціативи виявлялися корисними, маю на увазі випадок із тим привидом на Валовій. Чи вбивство панни Радомської, бо ще тоді я визнав — ваше приватне втручання виявилося єдино правильним ходом. Але тут ви все зіпсували, все! Там, де потрібна велика, дбайливо продумана поліцейська операція, ви легковажно взялися до діла з якимось старшиною!

— Не забувайте — старшина зупинив Овчара! — тепер голосно говорив і Клим.

— Так я скажу, чого ви не врахували! — спустивши пару, комісар далі заговорив уже нормально, повторившись. — Скажу, хоч не маю права. Справу у кримінальної поліції заберуть, і правильно зроблять. Баба з возу, як кажуть. На квартирі, де переховувався Овчар, знайшли записку. Зібганий аркуш, коротке попередження.

— Тобто?

— Хтось наказав йому збиратися й тікати, — комісар підвівся, став до вікна, помовчав якийсь час, дивлячись перед собою, потім розвернувся, вперся задом об край підвіконня. — Кімната невеличка, обшукали ретельно. Першими наспіли мої агенти, тож робили всю чорнову роботу. Самі розумієте, історія гучна й справа не ординарна. Стрілянина в місті… А, — Віхура знову відмахнувся. — Під ліжком знайшли зброю, набої і навіть дві гранати. І ще — білий поштовий конверт, розірваний збоку. Там і була записка, не інакше. Надрукована, до речі, друкарським способом.

Знову друкарня.

— Коли її принесли? — вичавив Клим.

— Ми навіть це встановили, — тепер Віхура говорив із гордістю. — Ви з Арсеничем дісталися на Ясну десь так за двадцять по дев’ятій ранку. Агенти опитали всіх пожильців того будинку й найближчих до нього. Люди поставилися з розумінням і довели, що під час війни пильність таки посилюється. Так удалося встановити: близько половини на дев’яту свідки бачили хлопчика, чи пак — молодого хлопця, юнака. Він не місцевий, інакше б його впізнали. Кинувся в очі, бо приїхав візником, який чекав під будинком десь хвилин зо п’ять. Думаю, конверт доставив він.

Клим заплющив очі, згадавши на мить стрілянину на Ясній:

— Він збирався похапцем,