Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

— Живими! — крикнув Громов, кидаючись уперед. Він бачив силует із ножем, високий і худий, із татуюванням коршуна на шиї — той самий, про якого говорив Юхим. Чоловік кинувся на нього, але Громов ухилився, збивши його з ніг. Вони покотилися по землі, ніж блиснув біля горла, але Громов перехопив руку й вивернув її. Хрускіт кістки й крик болю розірвали повітря.

— Лежи! — гаркнув він, притискаючи нападника до землі. Слідчий, що біг за ним, надів наручники.

Тим часом Ковальчук із групою оточила другого, з рушницею. Він вистрілив, але куля пішла в дерево, відщепивши кору. Собаки кинулися на нього, Рекс схопив за ногу, і чоловік упав, випустивши зброю. Третій намагався втекти, але Петро Петрович, несподівано спритний для своїх років, перегородив йому шлях, наставивши ніж.

— Куди зібрався? — спокійно запитав він. — Ліс тебе не сховає.

Чоловік зупинився, його очі блищали з-під маски. Він підняв руки, але в його погляді не було страху — тільки холодна впевненість.

Дим розсіявся, і слідчі ввійшли в землянку. Всередині було тісно, пахло вогкістю, травами й чимось хімічним. На грубо збитому столі лежали амулети з коршунами, ножі, мотузки й кілька склянок із темною рідиною. У кутку, прикуті до стіни, сиділи четверо — Василь, Галина, Микола й Федір Іванович. Їхні очі були скляними, рухи млявими, ніби вони не усвідомлювали, що відбувається.

— Вони живі, — сказав Громов, перевіряючи пульс у Василя. — Але… щось із ними не так.

Ковальчук оглянула Галину. Її зіниці були розширені, дихання повільне.

— Одурманені, — сказала вона. — Наркотики. Або щось гірше.

Петро Петрович стояв біля входу, тримаючи полоненого під прицілом.

— Що ви з ними зробили? — гаркнув він. — Вони ж свої!

Чоловік у масці хмикнув, але не відповів. Його очі дивилися кудись повз, ніби він чекав чогось.

Слідчі обшукали землянку. У дальньому кутку знайшли маленьку лабораторію — колби, пальники, банки з порошками. Громов узяв одну зі склянок із темною рідиною, понюхав. Запах був різким, трав’яним, із хімічною ноткою.

— Це не просто зілля, — сказав він. — Це синтетика. Хтось із них варив наркотики.

Ковальчук викликала медиків, щоб забрали зниклих. Слідчі наділи наручники на трьох полонених і вивели їх із яру. Собаки гавкали, Ліс нарешті ожив, ніби відпустив свою здобич. Але Громов відчував, що це ще не кінець.

У дільниці полонених допитували окремо. Зниклих відправили до амбулаторії, де тітка Оля разом із медиками з Києва намагалася привести їх до тями. Громов, Ковальчук і Петро Петрович сиділи в кімнаті для допитів, навпроти високого худого чоловіка з татуюванням коршуна на шиї. Його звали Ігор, але в Заліссі його знали як Сокола. Він був чужаком, приїхав кілька років тому, працював лісорубом. Його очі були холодними, але в них горіла фанатична іскра.

— Ти знав Вовка? — запитав Громов, показуючи фотографію Віктора Драча.

Сокіл усміхнувся, але не відповів.

— Не грайся, — різко сказала Ковальчук. — У нас є докази. Амулети, знаки, записка. І твоя лабораторія. Що ви давали зниклим?

Сокіл знизав плечима.

— Ліс обирає, — сказав він тихо. — Ми тільки допомагаємо.

— Допомагаєте? — перепитав Петро Петрович, його голос тремтів від гніву. — Ви їх отруїли! Василь, Галина, Микола… Вони ж люди, не ваші маріонетки!

Сокіл глянув на нього, його усмішка стала ширшою.

— Люди слабкі, — сказав він. — Ліс сильний. Він дає нам усе. А ми захищаємо його. Ті четверо… вони зрозуміли. Або зрозуміють.

Громов стиснув кулаки.

— Хто ще? — запитав він. — Скільки вас?

Сокіл замовк, його погляд став порожнім. Допит тривав годину, але більше він не сказав нічого. Двох інших — кремезного чоловіка на прізвисько Ведмідь і молодого, якого звали Лисиця — допитали окремо. Ведмідь був місцевий, колись сидів за крадіжки. Лисиця, як виявилося, був хіміком. Його лабораторія в землянці варила наркотик — суміш синтетики й місцевих трав, що викликала галюцинації й залежність. Саме цим одурманювали зниклих.

— Вони не просто бандити, — сказала Ковальчук, коли полонених відвели до камер. — Це культ. І наркотики — частина їхнього контролю.

Петро Петрович похитав головою.

— У Заліссі… наркотики? — пробурмотів він. — Я думав, це байки про Ліс. А це… люди.

Громов узяв амулет коршуна зі столу.

— Люди, які вірять, що Ліс — їхній бог, — сказав він. — І готові за нього вбивати.

Через три дні зниклі почали приходити до тями. Амбулаторія була переповнена: тітка Оля, медики з Києва й навіть Юхим, який уже міг сидіти, допомагали доглядати за ними. Василь був першим, хто заговорив. Його очі, раніше скляні, тепер були сповнені сорому.

— Я не хотів, — прохрипів він, тримаючись за руку Громова. — Вони… дали нам пити. Сказали, що це «дар Лісу». А потім… я не пам’ятаю. Тільки Ліс. І коршуни.

Галина, яка лежала поруч, плакала. Її руки тремтіли, коли вона розповідала, як Охоронці змушували їх повторювати клятви, вирізати знаки на деревах. Микола мовчав, його погляд був порожнім, але він кивнув, коли Василь згадав про яр. Федір Іванович, дачник, був найслабшим. Його малюнки Лісу, знайдені в землянці, були вкриті коршунами — одержимість, яку Охоронці використали.