Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 20

Світанок у Заліссі був холодним і сирим, ніби Ліс видихнув свій туман на село, щоб приховати його від світу. Дільниця гуділа, як вулик: слідчі перевіряли зброю, кінологи готували собак, а техніки пакували обладнання для обшуку. Карта з позначками лежала на столі, і позначка біля старого яру горіла в очах Громова, як червоний маяк. Юхим, попри тяжкий стан, дав їм ключ — базу Охоронців Лісу. Василь, Галина, Микола й Федір Іванович, за його словами, були живі, але завербовані. Це додавало операції складності: зниклі могли бути не жертвами, а ворогами. Часу залишалося обмаль — тиждень до дедлайну, і кожна хвилина наближала їх до розв’язки.

Ковальчук стояла біля дошки з доказами, її обличчя було напруженим, але рішучим. Амулет коршуна, записка з погрозою, фотографії знаку на руці Юхима — усе вказувало на те, що Охоронці Лісу не просто ховаються. Вони готуються. До чого — ніхто не знав.

— Група готова, — сказала вона, перевіряючи рацію. — Дві команди по п’ять осіб, кінологи, медики на підхваті. Собаки вже взяли слід від галявини, де знайшли Юхима. Якщо база в яру, ми її знайдемо.

Громов кивнув, застібаючи бронежилет. Його пістолет лежав у кобурі, але він відчував, що цього разу зброя може бути не головним. Ліс мав свої правила, і Охоронці знали їх краще.

— А якщо зниклі проти нас? — запитав він. — Юхим сказав, що їх завербували. Ми готові до цього?

Ковальчук стисла губи.

— Ми беремо їх живими, — сказала вона. — Якщо вони одурманені, як ти припускаєш, їх можна врятувати. Але якщо вони свідомо з Охоронцями… — Вона не закінчила, але її погляд був красномовним.

Петро Петрович, який стояв біля буржуйки, тримаючи мисливський ніж, хмикнув.

— Василь із Миколою проти нас? — сказав він. — Не вірю. Вони з Залісся. Свої. Але… Ліс міняє людей. Я бачив, як він це робить.

— Не Ліс, — заперечив Громов. — Люди. Хтось із Охоронців знає, як їх зламати. І ми дізнаємося, хто.

Ковальчук глянула на годинник.

— Виходимо через десять хвилин, — сказала вона. — І ще одне: ніяких геройств. Якщо бачите щось підозріле — доповідайте. Ліс великий, а ми не знаємо, скільки їх там.

Стежка до яру була вузькою, зарослою папороттю й колючим тереном. Ліс стояв мовчазний, лише зрідка тріск гілки чи шурхіт листя нагадували, що він живий. Собаки, два вівчарки на прізвиська Рекс і Буря, тягнули повідці, їхні носи гарячково внюхувалися в землю. Громов ішов попереду першої групи, тримаючи пістолет напоготові. Ковальчук вела другу групу, а Петро Петрович тримався поруч із кінологами, його очі пильно сканували дерева. Повітря було важким, насиченим запахом хвої, моху й чогось невловимо тривожного.

— Тихо тут, — пробурмотів Петро Петрович, його голос був ледь чутним. — Занадто тихо. Навіть птахи не співають.

Громов кивнув, не відводячи погляду від стежки. Він помітив знак на дереві — грубо вирізаний коршун, із розпростертими крилами. Свіжий, кора ще сочилася соком.

— Вони тут, — тихо сказав він, показуючи на знак. — І знають, що ми йдемо.

Ковальчук підійшла ближче, оглядаючи дерево.

— Мітка, — сказала вона. — Як у Юхима. Вони нас попереджають. Або хочуть, щоб ми боялися.

— Хай попереджають, — відповів Громов. — Але ми не зупинимося.

Собаки раптом загавкали, їхні повідці натягнулися. Рекс, більший із двох, рвонув уперед, тягнучи кінолога до яру. Група прискорила крок, тримаючись насторожі. Яр відкривався перед ними, як темна паща: глибока улоговина, заросла старими дубами й соснами, із дном, укритим мохом і опалим листям. У центрі виднілася невелика споруда — щось середнє між землянкою й хатиною, замаскована гілками й мохом.

— Ось воно, — прошепотіла Ковальчук, дістаючи бінокль. — База. Але де вони?

Громов придивився. Жодного руху. Тільки вітер шелестів у кронах, кидаючи тіні на землю. Але щось було не так. Він відчував погляд — той самий, що переслідував їх у Лісі під час перестрілки з Вовком.

— Пастка, — тихо сказав він. — Вони чекають.

Ковальчук кивнула, даючи знак групі розосередитися. Собаки гавкали, але не кидалися вперед, ніби відчували небезпеку. Громов із двома слідчими обійшов яр із лівого боку, Ковальчук — із правого. Петро Петрович залишився з кінологами, тримаючи ніж напоготові.

Раптом із землянки пролунав звук — глухий удар, ніби щось важке впало на землю. За ним — шепіт, швидкий і нервовий. Громов підняв руку, сигналізуючи зупинитися. Він прислухався. Голоси. Чоловічі й жіночий. Один із них був знайомим — хрипкий, низький. Василь?

— Вони там, — прошепотів він, повертаючись до слідчих. — Але не самі. Готуйтеся.

Ковальчук дала сигнал по рації: «Підходимо. Без шуму». Групи повільно звужували коло, наближаючись до землянки. Собаки притихли, їхні вуха насторожилися. Громов відчував, як адреналін б’є в скроні. Це був їхній шанс. Або їхній кінець.

— Виходьте! — гукнула Ковальчук, її голос різонув тишу. — Ви оточені! Зброя на землю!

Тиша. А потім — хаос. Із землянки вискочили троє, одягнені в темний одяг, із масками на обличчях. Один із них тримав ніж, інший — рушницю. Третій кинув щось на землю — димову шашку. Густий дим заповнив яр, собаки загавкали, а слідчі відкрили вогонь у повітря, намагаючись налякати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍