Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— Ось ваше робоче місце, — ввічливо вказала Людмила; її голос був спокійним, але в ньому чувся легкий натяк на цікавість, що змушував його серце битися швидше. — Зараз я принесу щоденник. А ви сідайте. Може, ще щось потрібно?

— Ні, дякую, — відповів Леонід, прибираючи вільне місце на столі. Його пальці торкнулися старого пера, і він завмер, ніби відчувши подих минулого, але думки про неї — цю рокову жінку, що стояла перед ним, — не відпускали.

Він сів, відчуваючи, як серце калатає від передчуття. Людмила пішла; її кроки тихо відлунювали в залі, але її образ — сильний, таємничий, ніби хвиля, що кличе за собою, — залишився з ним. Десь у цих архівах ховалася відповідь — про капітана, про корабель і, можливо, про Ключ Дракона. Ключ був не просто металом — він був обіцянкою волі, яку він колись віддав хвилям, і тягарем провини, що лежав на його плечах. Але думка про Дайю, що так і не повернувся, гострим лезом різала його спокій. Що, як він загубився назавжди в тій тиші, що кричить?

Поки думки хаотично кружляли в голові Леоніда — про море, про Ключ Дракона, про Дайю, що зник, і про цю дивовижну жінку, що стояла перед ним, — Людмила повернулася до зали. У руках вона тримала щоденник — потертий, із пожовклими сторінками, що пахли сіллю й часом. Побачивши його, Леонід зрадів, як дитина, що знайшла давно втрачений скарб. Але його погляд застряг на ній — на цій роковій фігурі, що здавалася втіленням його мрій про силу й глибину. Він не хотів її відпускати — не зараз, коли її присутність пробуджувала в ньому щось давно забуте.

— Людмила… Незвичне ім’я, — почав він; його голос звучав низько, але з ноткою цікавості. — Ви не місцева?

Вона зупинилася; її очі — бурштинові, з відблиском смутку — на мить потемніли.

— Так, вірно, — тихо відповіла вона; її голос став м’якшим, але важчим. — Я вимушена переселенка.

Потім вона всміхнулася — сумно, але тепло.

— Людмила — це «Люд Милий», тобто «милі люди», або простіше Мила. Так мене колись називали вдома.

Леонід нахилився ближче; його брови зійшлися в напрузі.

— А що значить «вимушена»?

Вона зітхнула; її пальці стиснули край щоденника.

— На жаль, у моїй країні, де я народилася, зараз війна. Моя домівка зруйнована, і мені не лишилося нічого, крім як переїхати в іншу країну й почати нове життя. Я історик, тому ще до війни мала добрі зв’язки з цим музеєм. Вони знали про мою біду й запропонували роботу. Ось так я тут опинилася.

Леонід завмер; його погляд став гострішим.

— А чому у вашій країні війна?

Вона похитала головою; її очі блиснули болем і мудрістю.

— На це питання ніхто не знає точної відповіді. Але я, як історик, можу сказати з упевненістю: війни зазвичай починають слабкі люди.

Ці слова вдарили в нього, як спис у стару броню. Леонід, що колись вів армії на битви, що топив кораблі й завойовував землі, відчув, як у грудях заворушився гнів — старий, знайомий, але давно приспаний.

— Що саме ви маєте на увазі? — його голос став різким, майже загрозливим. — Хіба може слабка людина воювати?

Людмила не відвела очей. Її погляд був як якір, що тримав його на місці, але тепер у ньому мерехтіли сльози, що не пролилися.

— Коли я говорю про слабкість, я не маю на увазі фізичний стан, — відповіла вона; її голос був твердим, але не грубим. — Я говорю про душу. Людина, що отримала владу, але носить у собі невпевненість, образи, страх перед власною тінню, починає війни. Вона прикриває це високими словами — вірою, національною гордістю, світоглядом. Аргументує економікою чи політикою: доступ до ресурсів, контроль над шляхами, багатство. Потім до гри вступають інші — великі держави, що маніпулюють, роздмухують вогонь заради своїх цілей. Але в кінці ніхто з них не думає про людей. Не про солдатів, що падають на холодну землю, шепочучи останні слова до матерів, яких більше не обіймуть. Не про дітей, що стоять над згарищем своїх домівок, тримаючи в руках обгорілу ляльку — єдине, що лишилося від їхнього дитинства. Не про матерів, що виють над могилами, де лежать їхні сини, чиї очі вже ніколи не побачать світла. Я бачила, як війна спалює все — не лише стіни, а й саму душу. Я чула, як тиша кричить голосніше за гармати, коли гаснуть останні вогні в очах тих, кого ти любив. Війна — це вибір слабких, які бояться миру, бо мир вимагає розуму, терпіння й справжньої сили.

Її голос затремтів, коли вона згадала той біль, і в її очах заблищали сльози, що вона стримувала з усієї сили. Її слова впали, як камені в безодню, і в тиші Леонід почув, як тріскає його броня — не від гніву, а від правди, що різала глибше за меч. Її голос пробив його, як спис, і в грудях ожив старий шрам — чи був він воїном, що творив долю, чи маріонеткою, що сліпо рвала канати чужих життів? Леонід відчув, як його гнів розчиняється в цій хвилі горя. Він бачив війну — її запах, її ритм, її крики. Він був завойовником, що ніс смерть заради слави, заради свого народу. Але ці образи — діти з обгорілими ляльками, матері, що виють над могилами, — пробивали його броню, як кулі.

— Ви називаєте слабкими тих, хто йде в бій? — його голос загудів, але в ньому вже не було впевненості, лише відлуння старого болю. — Я бачив війну. Людей, які билися за честь, за землю, за майбутнє. Хіба це слабкість — стояти до кінця, коли все палає?

Людмила не відвела очей. Її погляд був як якір, що тримав його на місці, але тепер у ньому мерехтіли сльози, що не пролилися.

— Битися до кінця — це мужність, — сказала вона тихо; її голос тремтів, як струна, що ось-ось порветься. — Але починати бій, коли є інший шлях, — це слабкість. Солдати, що йдуть за воєначальником, народ, що стоїть за своїм прапором, — вони не мають вибору. Їхня сила — в відданості, в готовності віддати життя. Але той, хто розпалює війну, ховається за їхніми спинами. Він боїться дивитися в очі правді, боїться шукати мир, бо мир — це праця, це боротьба із самим собою. А руйнувати легше, ніж будувати. Ви питаєте про честь? Скажіть мені, чи повертає честь мертвих? Чи гріє вона маленьку дівчинку, що сидить на руїнах і кличе маму, якої вже немає? Чи зцілює вона серце старого, що ховає сина й онука в одну яму, бо земля стала їхньою останньою домівкою? Я бачила, як війна забирає все — не лише життя, а й надію. І я кажу: немає такої мети, заради якої варто проливати кров, якщо можна знайти інший шлях.