Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Підійшовши до входу, Софі зупинилася й глянула на Леоніда.

— У музей ти підеш сам! — сказала вона; її голос звучав твердо, але з ноткою тепла. — Там тебе зустріне Людмила, куратор історичних документів.

— А ти що, зі мною не підеш?! — здивувався він, насупивши брови. У його очах промайнула тінь невпевненості — світ живих був для нього новим і чужим.

— Зараз ні, треба допомогти батькам у галереї. Але я приєднаюся після обіду. Ось, тримай телефон Антуана, — вона простягла йому пристрій, що блиснув екраном у її долоні. — Якщо щось піде не так, дзвони мені.

Софі швидко показала, як користуватися гаджетом: куди натискати, як гортати. Леонід зам’явся, невпевнено тримаючи телефон у великих руках, ніби це була магічна скринька, що могла вибухнути.

— Ти що, злякався, красунчику?! — дзвінко розсміялася вона; її сміх розітнув напругу. — А я думала, тебе вже нічим не налякати! Не бійся, ти впораєшся. Судячи з відгуків, Людмила — дуже приємна жінка. — Вона кинула жарт, але в її грудях тремтіла тінь — страх, що Антуан, її якір у цьому хаосі, розчиняється в задзеркаллі з кожним ритуалом.

Леонід лише хмикнув, але кивнув, ховаючи телефон у кишеню. Щойно він переступив поріг музею, повітря обійняло його запахом старовини й моря — солоним, густим, із нотками мокрого дерева й іржі. Тут витав дух моряків, що колись піднімали вітрила, вирушаючи назустріч незвіданим берегам, — дух, що шепотів крізь тишу, що кричала. Під високим склепінням височіли тіні кораблів — велетенських, величних, мов сплячі дракони, що чекали пробудження.

Ось він — флагман минулої епохи. Його корпус, вицвілий, але не зломлений часом, досі дихав легендами. Вигадливо вирізьблені фігури на носі — русалки й морські чудовиська — застигли в мовчазному очікуванні; їхні очі, вирізані в дереві, здавалися живими, ніби дивилися крізь століття. Поруч стояло судно, що так і не дісталося своєї мети, але знайшло вічний спочинок у цих стінах. Його зотлілі вітрила, пожовклі й пошматовані, шепотіли історію шторму, який забрав його в темні глибини. На одній із дощок виднілася ледве помітна різьба — символ, схожий на сонце з чорним ядром. Орден Чорного Сонця? Леонід завмер, але вирішив поки мовчати.

Він торкнувся поручня — шорсткого, теплого від часу — і здалося, ніби пальці ковзнули по самому минулому. Перед очима спалахнули сцени: матроси, що в’яжуть канати під пронизливий свист вітру, капітан, що вдивляється в обрій крізь імлу, і буря, що розриває ніч блискавками. Це був не просто музей — це був живий спогад про тих, хто підкорював океани, пам’ять, що дихала в тиші, що кричала.

Поки він розглядав експонати, до нього підійшла жінка. І в ту мить Леонід відчув, як час зупинився. Вона була середніх років, із витонченою фігурою, що нагадувала стрункий корабель, готовий розтинати хвилі. Її русяве волосся, зібране в акуратний пучок, відливало м’яким золотом у світлі музею, а в очах — гострих, допитливих, із легким відтінком бурштину — ховалася глибина, що кликала, мов безкрайній океан. Її постава, впевнена й граційна, видавала силу, що не потребувала крику, а голос, коли вона заговорила, вдарив у його груди, як перший подих шторму — теплий, але з холодним відлунням глибин, де ховалися її втрати. Для Леоніда, що століттями блукав у тіні задзеркалля, вона здалася роковою жінкою — світло, що манить, буря, що рве, якір, що тримає, — тією, чия душа могла б стати віддзеркаленням його власної бурі.

— Ви Антуан?! — спитала вона, привітно всміхаючись; її усмішка, тепла, але з легким відтінком таємниці, лише посилила його відчуття.

— Ні, — розгублено відповів Леонід, але тут же схаменувся, відчувши, як серце пропустило удар під її поглядом. — Тобто так, це я.

— Отже, ви все-таки Антуан! — усмішка Людмили стала ширшою, але в її очах промайнуло щось невловиме, ніби вона помітила його вагання й відчула його внутрішню бурю. — Не хвилюйтеся так, усе буде добре. Ходімо зі мною, я покажу ваше робоче місце. Над чим ви працюєте? Вас цікавить щось конкретне?

— Так, — кивнув Леонід, намагаючись зібратися з думками, хоч її присутність збивала його з ніг, як хвиля палубу. — У мене є сторінка щоденника капітана. Я б хотів дізнатися більше про нього та його корабель.

— Як його звати?! — поцікавилася Людмила; її брови ледь піднялися, а голос ледь помітно заграв новою ноткою — цікавістю, що обіцяла розгадку.

— У цьому й загадка. Усе, що в мене є, — це сторінка, де вказана дата виходу з порту, — він знизав плечима, відчуваючи, як її погляд пронизує його наскрізь.

— Не густо, — задумливо мовила вона, постукуючи пальцем по підборіддю. Її рухи були легкими, але точними, ніби вона зважувала кожне слово. — Але треба з чогось починати. Дайте-но глянути на цю сторінку.

Леонід акуратно дістав аркуш із тубуса й простягнув їй. Його пальці ледь тремтіли — не від страху, а від передчуття, змішаного з дивним теплом, що розливалося в грудях від її близькості.

— Цікава річ, — звернула увагу Людмила, кивнувши на тубус. Її очі затрималися на ньому трохи довше, ніж треба, а потім ковзнули до його рук, ніби шукаючи в них історію. — Здається, йому пів тисячі років, а він у чудовому стані. Де ви його взяли?

— Дістався… у спадок, — ухильно відповів Леонід, відчуваючи, як її погляд ніби розкриває його, шар за шаром.

Вона взяла сторінку, уважно її роздивилася й раптом оживилася.

— Так, я впізнаю цей почерк, нещодавно до нас приходив колекціонер — у нього була схожа сторінка. Він цікавився щоденником цього капітана, навіть хотів його викупити. Музей відмовив, але чоловік залишив дивне враження — занадто наполегливий, із холодним блиском в очах. Та вам пощастило: дослідити щоденник у вас буде змога.

Вони увійшли до просторої зали, залитої м’яким світлом із високих вікон. Тут панував легкий безлад: книги з пожовклими сторінками, старовинні речі, уламки корабельних снастей. На полицях лежали згорнуті карти, а в кутку виднілася скриня з вицвілим гербом — дракон, що обвиває якір, — мов страж таємниці, що дихав у тиші, що кричала. Біля вікна стояв стіл, захаращений паперами й пергаментами, але з вільним кутом для роботи.