Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Її слова впали між ними, як камені в тиху воду, і кожне з них розривало серце. Леонід відчув, як у горлі стискається клубок, як очі печуть від непрошених сліз. Він хотів заперечити, кинути їй у відповідь свої перемоги, свої битви, але образи, що вона намалювала — дівчинка з лялькою, старий над могилою, тиша, що кричить, — здавили його груди. Він був завойовником, та перед цією жінкою відчув себе ніби хлопчиськом, що тримає меч, не знаючи, для чого. Тиша між ними стала густою, напруженою, але він не відводив очей.

Щоб розрядити цю бурю, що наростала в його грудях, Леонід раптом запитав:

— А яка історична епоха вам найбільше подобається?

Людмила моргнула, ніби здивована зміною теми, але її обличчя прояснилося. Її очі спалахнули — не від радості, а від болю, що горів у пам’яті про домівку, де історія стала попелом, — і вона всміхнулася — цього разу щиро, без тіні смутку.

— Античність, — відповіла вона; її голос зазвучав тепліше. — Часи, коли людство шукало себе.

Леонід хмикнув; у його очах спалахнула іскра виклику.

— Але ж тоді теж були війни. Завойовники, імперії, кров. Хіба це не те саме?

Вона кивнула, але її усмішка стала хитрою, ніби вона чекала цього запитання.

— Так, війни були. Але античність — це не лише мечі й щити. Це історії про тих, хто бореться, хто падає в прірву, шукаючи світло. Уяви собі юного атлета з Олімпії, що ламає кістки на арені, але встає, бо вірить, що його ім’я житиме вічно. Чи софіста, що блукає вулицями Афін, сперечаючись із мудрецями, поки натовп кидає в нього каміння — і все заради істини, що горить у його душі. Або ж матір у Спарті, що віддає сина на війну з посмішкою, а потім плаче вночі, ховаючи сльози від світу, бо її любов сильніша за гордість. Греки знали: рух від надії до відчаю, від темряви до злету — це перипетія, серце драми. Минули тисячоліття, а нічого сильнішого, щоб розбудити наші емоції, людство так і не вигадало. Вони дали нам демократію й філософію — Платон, Аристотель, Сократ шукали відповіді на питання, що й досі мучать нас. Рим створив право й інженерію — акведуки, дороги, що стоять століттями. Це була епоха, коли людство вперше задумалося: хто ми? Куди йдемо? Вони будували не лише держави, а й культуру — театр, мистецтво, науку. Жага самопізнання рухала їх уперед, навіть крізь війни. Ті конфлікти були жорстокими, але вони вчили людину бути собою, а не лише знаряддям у чиїхось руках. Античність — це не про перемогу меча, а про перемогу розуму й духу.

Леонід слухав, і його гнів потроху танув. Її слова малювали перед ним картину, яку він ніколи не бачив так ясно — світ, де боротьба була не лише кров’ю, а й світлом. Атлет, що встає з пилу, софіст, що йде проти натовпу, мати, що ховає сльози, — ці образи чіпляли його за живе, пробуджуючи щось глибоке, людське. Він, що знав лише залізо й кров, раптом відчув себе частиною цієї жаги — шукати, творити, а не лише руйнувати.

Але їхню розмову перервав різкий звук. Телефон у кишені Людмили задзвонив, розрізаючи тишу зали. Вона глянула на екран; її брови злегка насупилися.

— Вибачте, — сказала вона; її голос повернувся до спокійного професіоналізму. — Мені треба відповісти. Ось ваш щоденник. Якщо щось знадобиться, покличте.

Вона поклала щоденник на стіл і вийшла; її кроки тихо відлунювали в залі. Леонід залишився сам; його пальці торкнулися потертої обкладинки. Але думки про Людмилу — цю рокову жінку, що кинула виклик його минулому, — не відпускали. Її слова про слабкість і силу, про античність і людську душу гуділи в його голові, як далекий морський прибій.

Вивчаючи щоденник, Леонід не помітив, як сплинув час. Сторінки шелестіли під його пальцями, відкриваючи історію, що пахла сіллю й небезпекою; вони шепотіли, мов привиди, і кожен рядок бив у серце — не історія, а крик тих, хто віддав усе заради таємниці. Він так занурився в текст, що здригнувся, коли раптовий голос розірвав тишу:

— Ну що, красунчику, знайшов щось?! — Леонід різко обернувся; серце закалатало від несподіванки, але, побачивши Софі, що стояла в дверях із лукавою усмішкою, заспокоївся.

Її волосся розпатлав вітер, а очі блищали цікавістю.

— Так! — відповів він, видихаючи. — Людмила дала мені щоденник. Він чудово зберігся. Але, судячи з нього, тут бракує двох сторінок. Одна в нас, а інша — у якогось колекціонера.

Він розкрив щоденник і почав переказувати:

— Наприкінці літа 1545 року «Le Dragon Noir» відплив із порту Бордо під виглядом торговельного судна. Його офіційний маршрут пролягав уздовж узбережжя Франції, але справжня мета була іншою: дістатися до таємного місця, де Ключ Дракона мав бути захований від світу. Капітан корабля, Лоран де Вольф, був не лише вправним мореплавцем, а й одним із посвячених у таємницю Ключа. Він знав, що французька розвідка та британські шпигуни полюють на артефакт. Тому маршрут неодноразово змінювався, а вантаж тримали в секреті навіть від більшості команди.

Леонід перегорнув сторінку; його голос став тихішим, ніби він сам опинився на палубі того судна.

— Але серед екіпажу знайшовся зрадник. Одного похмурого вечора, коли корабель проходив неподалік Брестського узбережжя, на горизонті з’явилися чорні вітрила. Це були англійські корсари, які, ймовірно, отримали таємну інформацію про вантаж. Після довгого переслідування «Le Dragon Noir» загнали в пастку: попереду — скелясті береги, позаду — ворог. Капітан де Вольф зробив відчайдушну спробу прорватися через вузьку протоку, але доля була невблаганною.

Він замовк, уявивши сцену, що розгорталася далі.

— Раптово почався буревій. Хвилі здіймалися — стіни з каменю; вітер рвав — крила з полотна, а корабель гойдався — між смертю й вічністю. В один фатальний момент «Le Dragon Noir» наштовхнувся на рифи. Його корпус тріснув, а палуба пішла під воду. Перед тим як хвилі поглинули судно, капітан і кілька вірних людей встигли заховати шкатулку з Ключем Дракона в підводній печері неподалік місця катастрофи. Вони вірили, що тільки обраний зможе віднайти її, розгадавши код, залишений у щоденнику де Вольфа… З тих пір минуло більше чотирьох століть, і Ключ Дракона досі лежить у пітьмі морських глибин, чекаючи на того, хто розкриє його таємницю.