Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 29

— Я завів п'ять різних карток — дві на дружину, дві на матір та одну на дочку, — промовив лікар телефоном. — Перерахуй на кожну з них по десять тисяч. Після цього я передам тобі товар. Але зустріч буде не біля лікарні. Нас не повинні бачити разом.

— Ти диви який обачний став, — мугикнув собі під ніс Павло, коли поклав слухавку. — Надивився шпигунських серіалів. Наче наша поліція в разі чого буде перевіряти такі дрібниці, як телефонні розмови підозрюваних за останні кілька місяців.

Наступного дня, коли гроші вже лежали на картках лікаревих родичок, Павло чекав на нього у машині на околиці міста біля занедбаної п'ятиповерхівки. Лікар запізнювався й Павло почав нервувати та нарешті у вікно постукали. Коли він опустив скло, рука в шкіряній рукавичці простягнула йому прозору скляну пляшечку з блакитною рідиною.

— Треба додати в будь-який напій. Можна навіть в алкоголь. Головне, — промовив чоловік, — не викликай “швидку допомогу” протягом перших п'яти годин після смерті. Речовина за цей час розпадеться на молекули й природні сполуки. Навіть розтин не допоможе зрозуміти, що це було отруєння. Виглядатиме, ніби людина померла від серцевого нападу.

Чоловік замовк й, не сказавши більше ні слова, швидко пішов далі по дорозі та зник за рогом. Павло підніс пляшечку ближче до очей: “Невже я справді зможу позбутися Ярослава й всі гроші та компанія нарешті дістануться мені?”.

Кількома годинами пізніше Павло зайшов до напівтемного приміщення бару й одразу попрямував до дерев'яного столика у кінці кімнати, за яким сиділа молода і яскраво нафарбована, з очима, схожими на очі панди, чорнява дівчина. 

Він сів навпроти й одразу кинув погляд на її декольте, мимоволі клацаючи язиком.

— Не розумію, чому ти досі не змогла звабити Ярослава, — він на мить замислився. — Дай руку.

Коли дівчина виконала його вказівку, Павло провів пальцем по її зап'ястку й вище до згину ліктя. Чоловік знову втупився поглядом у груди дівчини.

— Треба йти, а то я б тебе… — прохрипів він, вклав пляшечку їй у долоню й піднявся. — Пам'ятай, — сказав він з пересторогою. — це твій останній шанс. Не зробиш як слід — покараю. 

Його білі зуби хижо клацнули, а очі блиснули у темряві. Дівчина втислася спиною в стіну. Чоловік же, не сказавши більше ні слова, розвернувся й вийшов з приміщення.

 

Після ночі, проведеної разом з Ярославом і цього разу у тверезому стані, щаслива Орися спускалася сходами на кухню, щоб поснідати. Чоловіка в ліжку вона не знайшла. Проте в нього на подушці лежала записка, в якій говорилося, що йому страшенно шкода залишати таку чарівну красуню як вона, але робота змушує. І ще була висловлена пропозиція провести разом Різдво. І хоч дівчина встала з лівої ноги, що не віщувало нічого хорошого, вона не була готова до того, що побачила на першому поверсі.

Біля вхідних дверей знімала з себе чоботи й пуховик та сама брюнетка, з розмальованими як у панди очима, що лише тиждень тому ночувала в цьому домі. Орися спочатку остовпіла. Протерла очі. “Не може бути. Ярослав не вчинив би так зі мною. Значить, ця нахаба сама приперлася сюди, щоб його зваблювати”.  Дівчина ж жувала гумку, плямкала і була схожа, на думку Орисі, на дешеву повію.

— А ну пішла звідси! — обурилася білявка. — Геть із цього дому! 

Вона підскочила до гості й почала випихати її з будинку, сама дивуючись своїй сміливості. Та ж відчайдушно виверталася, але не билася у відповідь. Вона просто переходила з одного місця на інше.

— Ей, ти чого? — вчасно вибіг з кабінету Ярослав й почав відтягувати Орисю. — Вона в мене працює. Це консультант з логістики. 

— Бачила я, як вона в тебе працює, — сплеснула Орися в долоні. — І ти посмів після минулого разу привести її додому?

— Я ж тобі казав, що нічого не було. Ми працюємо разом над одним проєктом. Того разу я заснув. Ми лише колеги!

— Знаю я таких колег! — істерично вигукнула Орися й стукнула кулачком Ярослава у груди. — І не смій її вести до себе в кімнату чи у кабінет. Пам'ятаю нашу хатню робітницю, з якою ти отак “працював”.

Ярослав почервонів наче рак. Орися розвернулася й з гордо задертим підборіддям пішла нагору. Це ж треба яка неповага! А вона дурна вірила!

Гостя посміхнулася з розумінням. Її очі ніби промовляли: “Не турбуйся. Знаємо. Проходили. Жінки — такі жінки”. Вона знову натягнула свої чоботи. Чоловік не знав куди подіти очі від сорому. 

— Пропоную попрацювати в кав'ярні, — промовив він, накидуючи їй на плечі пуховик і відкриваючи перед нею двері, — бо тут нам навряд чи це вдасться.

 

— Чому перевезення обходяться американцям так дорого? — запитав Ярослав дівчину після другого кухля пива. 

Чоловік з підлеглою плідно пропрацювали цілий день, тож тепер вони вирішили трохи розслабитися й випити в барі. Він обперся підборіддям на одну руку, іншою ж притримував келих зі світлим пивом, яке йому щойно приніс офіціант. На паперових тарілочках лежали шматочки форелі. Вони апетитно блищали й нагадували чоловікові про студентські роки, коли він частенько проводив час з друзями попиваючи пиво з рибкою.

— Тому, що там дуже погано розвинена логістика, — відповіла дівчина, дивлячись в очі Ярослава. — Деякі дороги не до кінця зроблені. Не все є на карті. В Америці люди повернуті на темі піклування про природу, тому там багато незайманих і майже диких місць.

— Ми можемо на це якось вплинути? — Ярослав відчайдушно намагався сконцентруватися на тому, що говорила дівчина. Однак через алкоголь йому було важко це зробити.

Вона кивнула.

— Пробач, — він підвівся і ніяково всміхнувся, — забагато випив, за хвилину повернуся.

Хитаючись, Ярослав попрямував до чоловічої кімнати. Тим часом дівчина дістала з кишені пляшечку. 

— Один раз. Я мушу це зробити лише один раз, — вмовляла вона себе. — На ці гроші я відкрию власний магазинчик і більше не працюватиму на інших.

Вона влила рідину у келих, нахилилася до келиха й понюхала — ніякого запаху, крім пива чутно не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍