Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

З великою неохотою та неймовірними муками совісті я все ж взяла телефон і перевірила сповіщення. Їх було безліч. Мого приватного номеру ніхто не знав, крім тітки та Лізи, але повідомлень все одно була неймовірна кількість. Я відкрила чат з подругою, і мені прийшлося кілька разів прогортувати, щоб прочитати все. Більшість із них містила знаки питання, схвильовані смайли та слова «ти де?».

Кілька разів я витирала написане повідомлення Лізі перед тим, як відправити. Я не знала, що їй відповісти. Раніше я не казала їй, ким є насправді, і сказати про це зараз теж не видавалося мені доречним. Після сотні невдалих спроб я все ж написала:

«Привіт, зі мною все добре. Жива, здорова. Моя тітка терміново попросила приїхати, вибач, що не повідомила… Сподіваюся, скоро повернусь».

Перечитавши про себе ще раз, я натиснула значок «відправити». Ліза знала про моїх батьків і знала, що я маю тітку. Правда, вона думала, що моя тітонька – літня жіночка, яка живе в іншому місті. Якщо чесно, то мені трохи соромно за таку відверту брехню, але тоді я відчайдушно прагнула іншого життя. Думала, що якщо зміню свою особу, то моє справжнє минуле стане не таким болючим. Якийсь час це дійсно працювало, але моя гра зайшла задалеко, тому довелося й надалі брехати Лізі. 

Я відсьорбнула напою, який уже достатньо охолонув, щоб можна було пити і не хвилюватися про опіки язика. Ставлячи горня назад на стіл, я помітила невеличке коричневе коло, що вирізнялося на гладенькій матовій поверхні. Роздратовано потяглася за серветкою і різким рухом стерла пляму, одночасно лаючи себе за те, що ніяк не привчуся користуватися столовим килимком.

Телефон завібрував і на підсвіченому екрані з’явилося повідомлення від тітки Анфіси:

«Треба терміново зустрітися. Чекаю в офісі о третій».