Пола Маклейн - Леді Африка

разом!

Я похитала головою.

— Я хотіла лягти раніше.

— Твоєї енергії вистачило б на десятьох, і ти це знаєш.

Він допитливо глянув на мене.

— Мені здається, ти сохнеш за Денісом, і якщо так, то він...

— Ні, Берклі, — обірвала я. — Більше жодних попереджень, жодних порад. Я можу сама дати собі раду, красно дякую. І, коли щось станеться, я впораюся, чи ви сумніваєтесь? У мене міцні нерви.

— Я знаю, — визнав він, — хоча не впевнений, що в такій справі це добре помагає.

Ми допили пляшку, й він поїхав до Нґонґа, а я засвітила лампу, вляглася в ліжко у своєму наметі та потягнулася до ранця по томик «Листя трави». Кілька місяців тому я втекла з цією книжкою, неначе грабіжник, і досі ще не мала сили її повернути. Розгорнула й прочитала: «Здається, я міг би жити серед тварин». Що зворушувало мене в цьому вірші? Те, що Деніс побачив у ньому мене. Самодостатність і свобода духу, яку оспівував Вітмен, зв’язок з усім диким і внутрішня дикість були частиною мене й частиною Деніса також. Ми впізнали це одне в одному, й нам обом було байдуже, що всі інші бачать справжнім, а що — лише уявним.

Легкий вітерець хилитав брезент на опорах. Крізь трикутник, затягнутий москітною сіткою, відчувався пульс ночі. На небі висіла безліч зірок, і всі вони були близькими та виразними.

29

листопаді Карен організовувала мисливську вечірку й за просила мене погостювати кілька днів. Розриваючись між Боєм, Джоком та новими бентежними думками про Деніса, я довго вагалася — якась частина мене сумнівалася в доречності цього гостювання, — та врешті все-таки погодилася.

Коли приїхала, Деніс і Карен грали господаря й господню дому, переповненого гостями, серед яких також була Джинджер Маєр, яку я досі не зустрічала, хоча дещо про неї чула від Кокі. Вона колись давно була коханкою Бена, але цим двом жінкам якимось чином вдалося залишитись подругами. Коли я з’явилась, вони обидві були на галявині та грали в щось подібне водночас до гольфа й крикета — з ракетками, молотками й навіть батогом. Джинджер була в шовковій сукні вільного крою, підв’язаній між ногами, що трохи нагадувало кумедні штани. Вона виявилася вродливою, з рудим, гарно зачесаним волоссям і в ластовинні. Вони з Кокі могли здатися сестрами, коли гасали одна навколо одної та щосили лупцювали зношеного, вкритого швами шкіряного м’яча.

— Як ви тут опинилися? — спитала я в Кокі, коли вона підійшла привітатися. — Думала, Карен із вами не розмовляє.

— Так і є, але ми дотримуємося формальностей і наразі в нас перемир’я. Можливо, через те, що вона нарешті домоглася свого.

Ми обидві глянули на веранду, де Карен із Денісом розглядали десятки пляшок вина та дуже нагадували справжніх хазяїв дому.

— А як твої справи з Джоком?

— Здається, все зайшло в глухий кут. Я наполягаю на розлученні, а він не відповідає. Принаймні нічого розумного.

— Мені дуже шкода, люба. Але все має найближчим часом владнатися, правда ж? Навіть найгірше минає... Саме так ми йдемо далі.

Коли вона, пританцьовуючи, повернулася до гри з ракеткою, я увійшла в дім і побачила, що цього разу Карен перевершила саму себе. Скрізь горіли свічки, було повно квітів, а на столі шикувалася її найкраща порцеляна. Вона усе ретельно підібрала й ідеально влаштувала як для затишного відпочинку, так і для естетичного задоволення. Карен уміла писати історії та малювати, але те, що я тут бачила, було іншим видом мистецтва, і вона чудово ним володіла.

— Особлива нагода? — спитала я в неї.

— Ні, просто я настільки щаслива, що не можу цим не поділитися.

Вона пішла давати розпорядження Джумі щодо якоїсь деталі в меню, а мені пригадалось, як вона казала кілька місяців тому, що збирається бути щасливою. Я чула в її словах цілковиту рішучість, і ось тепер перед нею лежала здобич, ніби вона полювала й вистежувала звіра. Нині здолала всі перешкоди й виграла головний приз.

Коли настав час вечері, служники надягли білі піджаки й рукавички та заходилися подавати сім різних страв — Карен легко всім керувала зі свого кінця столу за допомогою маленького срібного дзвоника. Коли я раніше сама гостювала в неї, вона носила прості білі спідниці та блузки з довгими рукавами, але тепер на ній була розкішна шовкова сукня сливового кольору. Її темні локони тримала над чолом блискуча стрічка зі стразами. Обличчя було густо напудрене, а очі сильно підведені. Вона справляла приголомшливе враження, але вразити, звісно, бажала не мене.

Я привезла з собою одну з двох суконь, які мала для міста, але, ймовірно, вбрання було недостатньо витонченим, і я побоювалась, що вирізнятимуся з-поміж інших. Проте одяг виявився не єдиним бар’єром між мною і оточенням. Здавалося, всі гості знають ті самі пісні та жарти. Деніс і Берклі разом навчалися в Ітоні, тож цілу ніч наспівували улюблену мелодію — командну пісню гребців: «Гойдаймося разом вперед-назад, гойдаймося». Найголосніше співав Деніс, який мав гарний дзвінкий тенор. Звідусіль щедро лилися вино та сміх, і я відчула, що залишаюся осторонь. Вочевидь, я тут була наймолодшою та найбільш провінційною. Карен називала мене «дитям», наприклад, коли зверталася до Джинджер:

— Хіба Берил не найгарніше дитя, яке ви колись бачили?

Джинджер сиділа ліворуч від мене. Єдине, що я знала про неї, — це те, що розповіла мені Кокі, — її колишній роман із Беном. Струсивши попіл зі своєї сигарети в кришталеву попільничку, вона звернулася до мене:

— Вам колись казали, що у вас котяча хода?

— Ні. А це комплімент?

— Звісно, звісно, так.

Вона закивала, і її руді кучері затремтіли.

— Ти зовсім не схожа на всіх тутешніх жінок, правда?

У неї були величезні блакитні проникливі очі. Й хоча я почувалася трохи незатишно під її пильним поглядом, все одно відступати не збиралася.

— А хіба всі жінки однакові?

— Негоже так казати, але інколи здається, що так. Я щойно повернулася з Парижа, і там абсолютно всі носять сукні від Ланвена та перли. Це перестало бути чимось новим за дві хвилини.

— Я ніколи не подорожувала, — зізналась я.

— О, неодмінно це зроби, — заявила вона, — ти мусиш! Лише тоді, коли повертаєшся до свого дому, бачиш, який він насправді. Це моя улюблена частина