Пола Маклейн - Леді Африка

так подобається. Але це викликає щось подібне до екстазу, правда? Не від крові, а від потужного зв’язку, який ти відчуваєш з усім живим. Можливо, це звучить трохи жорстоко.

— Не для мене. Тим паче, якщо гідно поводитися з тваринами.

Я згадала арапа Маїну, його майстерність воїна й те, з якою повагою він ставився навіть до найдрібнішої істоти. Я відчувала це не лише щоразу, коли ходила з ним полювати, але й просто коли йшла поряд із ним, як тепер із Денісом. У мене з’явилося дивне відчуття: ніби присутність Деніса певним чином пов’язує мене з тими роками в «Ґрін Гіллз». Можливо, тому, що я бачила в ньому зграбного й дуже досвідченого воїна та згадувала про воїна в собі — ту частку Лаквет, яка ще й досі була зі мною.

На той час ми вже зійшли вище кавових дерев і пробиралися в колючій хащі, а далі рушили вузьким звивистим річищем, дно якого мерехтіло від кварцу. Пагорб рівнішав, поступово переходив у плато, звідки прямісінько внизу ми побачили рифтову долину — її кручі та гребені, схожі на черепки розбитої чаші. Дощ остаточно припинився, але на півдні ще тулилося до Кіліманджаро хвилясте кільце хмар. На гладенькій вершині ряботіли плями снігу, а в западинах — озерця тіней. На схід і далі на північ — на довгій хвилястій рівнині до самої гори Кенії — на півтори сотні або й більше кілометрів вдалину тягнулася резервація кікуйю.

— Тепер ви бачите, чому мені подобається тут більше, ніж будь-де, — сказала Карен. — Деніс хотів би, щоб тут його поховали.

— Десь поблизу є гніздо двох орлів, — сказав він. — Мені до вподоби думка про те, як вони велично кружлятимуть над моїм тілом.

Він мружився від сонця, обличчя, вкрите засмагою, мало свіжий колір і свідчило про міцне здоров’я, довгі руки й ноги кидали на скелі фіалкові тіні. По спині в нього між лопаток стікала цівка поту; білі бавовняні рукави були закачані до гладеньких смаглявих передпліч. Я могла уявити його лише таким — до останньої клітини сповненого радістю життя.

— Кікуйю віддають своїх небіжчиків гієнам, — сказала я. — Якщо обирати, я б також надала перевагу орлам.

28

а перегонах «Сент-Леджер» у вересні Рінґлідер летів мов стріла й посів друге місце без жодних здригань чи тремтіння в ногах, без спухання й без найменшого натяку на свою попередню травму, мовби його оновили. Коли я стояла в кутку обори для переможців і дивилась, як Ді отримує срібний кубок, відчувала задоволення від власної гарної роботи, — я змогла правильно прочитати Рінґлідера й побачила, чого він потребував, щоб знову стати кращим, таким, яким і мав бути.

Усі з’їхалися до міста на перегони. Кінний клуб «Істлі» був переповнений конюхами та тренерами, тож Ді домовився, щоб на галявині перед клубом для мене натягнули намет, на вході до якого значилося моє ім’я.

Той намет був не надто привабливим з вигляду. І, щоб залізти всередину, я мала складатися навпіл і продиратися крізь москітну сітку, проте Берклі вважав, що було б весело там випити. Він повернувся з охолодженою пляшкою, і ми сіли біля намету на табурети.

Як і завжди, він був гарно вбраний, але здавався блідим. Можливо, він також схуд, але, коли я спитала його про здоров’я, лише відмахнувся.

— Бачиш, он там? — він вказав на маленький будиночок серед евкаліптових дерев, зведений з тинькованого гіпсу. В домі були двері з округлим отвором, а біля нього — крихітний власний садочок. Усе це нагадувало малюнок у книжці. — Там багато років жив Деніс... перш ніж перебрався до Нґонґа.

— Ви мусили розповісти мені про Деніса й баронесу. Вони закохані одне в одного, чи не так?

Берклі глянув мені у вічі.

— Справді мусив? Мені здалося, тобі було не дуже цікаво.

Ми замовкли на кілька хвилин, поки він наповнював келихи шампанським. Рій бульбашок піднявся до країв і перетворився на гребінь маслянистої піни.

— У всякому разі, я не знаю, як довго це триватиме.

— Тому що Деніса складно втримати?

— Є «тихе життя», і є Деніс. Він привіз їй з Абіссинії каблучку, зроблену з м’якого золота, що набуває форми будь-чийого пальця. Вона її надягла, мов обручку й, певно, залишила поза увагою найголовніше. Не те, щоб мені не подобалася Танні, — він скористався пестливим ім’ям, на яке її кликав Деніс, — навпаки. Але їй не слід було б забувати про Денісову сутність. Спроба прищепити йому любов до будь-якого дому тут виявиться марною. Це, безумовно, не шлях до його серця.

— Якщо її віжки настільки міцні, чому тоді він туди перебрався?

— Напевно, він її кохає. І це багато чого спрощує.

Берклі неуважно розчесав вуса кінчиками пальців.

— Останнім часом у неї власний клопіт. Проблеми з грішми.

— Ви, певно, чули про той випадок із моєю матір’ю.

— Ах, так, звісно.

Він скривився.

— Вдова Кіркпатрик і дірявий дах.

— Мені досі так ніяково.

— Все одно орендна платня за «Мбаґаті» була б для Карен краплею в морі.

Його очі на мить блиснули від захоплення власним влучним висловом, та він вів далі:

— Як тепер справи у твоєї матері?

— Наскільки мені відомо, жахливо. Я чула, що вона десь у місті. Усе це дедалі більше дивує. Чому в людей усе так складно?

Він знизав плечима.

— А як би ти хотіла, щоб усе складалось?

— Щиро кажучи, не уявляю. Можливо, я хотіла б менше непокоїтися з цього приводу. Її не було так довго, я навіть гадки не мала, що вона досі може мені шкодити, але тепер...

Мій голос обірвався.

— Мій батько помер, коли я був малим. Ми всі спочатку вважали, що нам добряче пощастило. Це зробило простішими багато речей. Але з плином часу... що ж. Давай просто скажемо, що в мене з’явилася теорія, згідно з якою лише те, що зникло, залишає справжній відбиток. І я досі не з’ясував цього до кінця. Можливо, ми ніколи по-справжньому не залишаємо своїх сімей.

— Боже мій. І ви справді сподівалися мене цим підбадьорити?

Його губи під вусами розтягнулись у вимушеній посмішці.

— Вибач, люба. Принаймні Танні не почне гірше ставитися до тебе через поведінку твоєї матері — у цьому я певен. Збираюся до неї на обід. Їдьмо