Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

Рейду подобалося це житло, бо почував він себе тут просто й вільно; до того це був виклик місцевим обивателям, що зневажали його за соціалістичні погляди.

До Академії «Язон» прийшов два роки тому, коли учитель Дуглас дістав призначення на посаду директора коледжу в Ардфіллані. «Язон» не крився, що працює тимчасово, бо не любив засиджуватись на одному місці, та і наш ректор не полюбляв його. І все ж «Язон» лишився. Він був чудовим педагогом, що визнавав навіть сам ректор; окрім значної кількості наук, він викладав у старших класах англійську мову, бо мав ступені «магістра мистецтв» та «бакалавра наук», які одержав у Трініті-коледжі. Коли через багато років спитав я Рейда, чому він лишився в нашій школі, то почув у відповідь:

—  Ломбард у мене був під боком.

Це зухвальство в характері «Язона» з’явилося наслідком його життєвих обставин. Син бідного ірландського попа, він теж збирався надягнути рясу, та раптом захопився Гекслі й збагнув облудність віровчення. Батьки відмовились од нього, що викликало в ньому лють і скепсис до свого класу і навіть вплинуло на метод викладання. Коли він вперше прийняв наш клас, ми, згідно правилам, встановленим Дугласом, виходили з-за парти й відповідали на питання. А Рейд тоді спитав: «Що ми збираємось робити в неділю?» Сам же розлігся в кріслі й закинув ногу аж на кафедру. Послухавши когось із нас, «Язон» сказав:

—  Тек-с, а чим я займуся у неділю? Певно, доведеться провалятися в ліжку й дудлити пиво.

Та ця бравада була тільки ширмою. Рейд був самотньою і нещасною людиною. Його бачили іноді на зборах місцевих фабіанців[18], а всі останні клуби, навіть помпезний «Клуб філософів», він зневажав, називаючи їх «зборищем п’яничок». Жінки, здається, теж не вабили його. Ні разу в ті часи не бачив я, щоб він ішов чи розмовляв з якоюсь жінкою. Лише закоханість у музику звела його з місіс Кейс. Затишний дім на Сінклер-драйв і був єдиним, що він з охотою відвідував.

Можливо, Рейд і справді вважав мене придатним до науки, та скоріше, мабуть, спорідненість наших сердець збудила в ньому співчуття до сироти. Не раз бувало в неділю він вів мене до себе і досхочу годував смаженими сосисками. Він був не дуже балакучий, тримався завжди рівно, навіть холодно. Любив хороший мовний стиль і виганяв із мене пристрасть до балакунства. Захоплювався Локком, Аддісоном і Монтенєм, а Шіллера боготворив. Говорячи іноді про лівенфордських обивателів і про свою самотність серед них, Рейд цитував слова поета:

«Єдине явище серед людських стосунків, яке здається їм потрібним, це — війна», хоча в його очах не бачив я ні краплі войовничості, а лише лагідність та дружелюбність.

Коли ми з дідусем поважно чапали вузькими сходами сирого й темного під’їзду будинку Рейда, до нас долинула приємна музика, що рвалася на волю з його тісної комірчини. Дідусь постукав палицею в двері. «Язон» гукнув до нас:

— Заходьте.

Він спочивав у плетеному кріслі біля вікна— без піджака, штани заправлені в грубі шкарпетки, а ноги, взуті в спортивні капці, — аж на столі, поряд із склянкою з пінистим пивом та грамофоном. Дід взявся був рапортувати, але «Язон», піднісши пальця, кивнув йому у напрямі стільця. Коли дограв грамофон, «Язон» змінив пластинку, зайнявши знову ту саму позу. Кілька разів він сьорбав із склянки. Я догадався, що він повернувся с несамовитої вело-прогулянки: коли з’являлася потреба в рухах, він гнався вгору, аж доки йому не зрадять сили. А повернувшись до своєї комірчини, брався за їжу та за Бетховена. Рейд досить добре грав на роялі, але сідав за нього надто рідко, бо зневажав це як дилетантство.

Дослухавши симфонію, він склав пластинки й обернувся до дідуся.

— Ну-с, сер, — спитав він чемно, — що привело вас до моєї оселі?

З досади, що його заставили чекати, дідусь єхидно поспитав:

— А ви вже звільнилися, щоб з нами розмовляти?

— Цілком, — відповів «Язон».

— Тоді, — почав дідусь, — мені хотілося б порадитися з вами відносно цього кандидата на маршаллську стипендію.

«Язон» глипнув на мене, потім метнувся до буфета і вийняв ще одну карафку з пивом. Наповнюючи склянку, він скоса позирав на старого.

— Я вже отримав настанову, — а вчителина, вроді мене, повинен тільки виконувати її. Мені сказали, щоб я тримав цього малого якомога далі від усяких сподівань на цю стипендію.

Дід посміхнувся з властивою йому величністю і сперся підборіддям на ціпок. Із соромливим жалем чекав я виступу старого, який, на мою думку, мусив бути шедевром красномовного баїіікання.

— Вельмишановний сер, можливо, ви й отримали інструкції. Та я прийшов, щоб скасувати їх, — не тільки від самого себе, а перш за все в ім’я порядності, свободи й справедливості. Адже і в наш невмитий вік громадянин ще має деякі свободи: свободу віросповідання, свободу слова, свободу розвитку таланту, який дала йому природа-чародійка. І коли хтось, негідно й підло, хоче позбавити одного з нас оцих свобод, не можу я триматись осторонь!

Дідусь промовляв з величезним пафосом, і Рейд з насолодою слухав його. Коли ж дідусь дійшов до слів «природа-чародійка», Рейд щиро посміхнувся, і шрам у нього побілів ще більше.

— Чудово! — скрикнув він. — Чудово! Хильніть-но трохи пива, ось цього, друже, щоб промочити горло.

Він простягнув старому склянку і вже спокійніше додав:

— Сама риторика нічого не зарадить.

Дідусь злизав з вусів піну і швидко закивав:

— Так, так. Але хай хлопець таємно з’явиться на конкурс.

Рейд заперечливо похитав головою.

— Ні, ні, це неможливо. У мене й так багато неприємностей. До того ж треба, щоб заяву підписав хтось з його батьків.

— Я підпишу, — сказав дідусь.

«Язон» нічого не сказав, тільки підвівся й почав ходити з кутка в куток. Я невідчепно водив за ним очима; можливо, він роздумував над тим, що запропонував дідусь. Так, мабуть, так, бо  ось обличчя в нього відразу заясніло.

— Хай йому чорт! — промурмотів «Язон». — А це було б чудово, коли б вдалося нам їх обкрутити. Мовчати. Та готуватися, як слід. А переможемо... Тоді подивимось на їхні пики... від ректора до цього крота Леккі. — Рейд повернувсь до мене. — А тільки