Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

— Дозвольте хоч спробувати, — заблагав я з відчаєм.

Худе батькове обличчя ще більше загострилось. Він обернувся до вікна

— В твоїх же інтересах — ні. Це тільки збаламутить тебе, Роберт. І навіть, якщо ти одержиш її, то ще п’ять років не будеш працювати. А ми вже досить витратились на тебе. Пора і нам допомагати.

— Ой таточку... — заскиглив я і зразу ж замовк, бо щось здавило мені горло, і я відчув, що непритомнію. Мені хотілося запевнити його що я в стократ одплачу все, хотілося сказати, що я доб’юсь свого тяжкою працею... Та що було робити? Адже я знав батькову натуру: йому хоч кіл на голові теши, все одно нічого не доб’єшся. Робив він так не тому, що був злий, а тому, що вважав: «Так буде краще».

— Мушу тобі сказати... — спокійно провадив він, — я розмовляв відносно тебе з старшим табельником котельного заводу. Якщо ти підеш на завод, то скоро матимеш професію і зможеш добре заробляти... ну, і мені хоч трохи допоможеш... Гаразд?

Я тільки муркнув у відповідь, бо мене зовсім не приваблювала ця перспектива; до того ж на душі в мене був тяжкий розпач.

Батько підвівся.

— Ти розчарований. — Він поплескав мене по плечах, а в дверях додав: — Старець не може вибирати. Ти мусиш згодитися, хлопче.

А я продовжував сидіти, похиливши голову. Батько домовився, а мама вже сповістила, певно, Кейт. Я застогнав.

Хотів я колись стати Цезарем або Наполеоном, а лишався сам собою.

7

Дні тягайся повільно, я був у тяжкому відчаї. В четвер, незадовго до кінця весняних канікул, я підстригав газони біля будинку місіс Буземлі: батько домовився з нею, що за шилінг я щомісяця буду займатися цією справою. Вдова цих грошей не платила, та оскільки вона була хазяйкою будинку, де ми жили, батько відраховував їй щороку, коли віддавав орендну плату.

Коли я впорався з роботою, місіс Буземлі покликала мене до себе і пригостила чаєм з пирогом.

Наливши чаю і собі, вона сіла навпроти і почала пильно дивитися на мене, збентежено хитаючи головою. Вдова ще більше розповніла; її обличчя вкрилося синіми прожилками та зморшками й нагадувало мені обличчя старезного боксера; та очі, як і завжди, блискотіли, а губи морщила весела посмішка, що свідчило про жваву вдачу:

— Роберт! — звернулася вона, — мені не хочеться казати тобі зле, та ти все більше стаєш похожим на коня.

— Невже, місіс Буземлі? — збентежено спитав я.

Вона кивнула головою.

— Поглянь-но на своє обличчя. Воно стає все довше. Скажи мені, хлопчику, чому ти завжди такий кислий?

— Така вже у мене вдача, місіс Буземлі.

— Тобі подобається бути таким нещасним?

— Ні... — Я поперхнувся пиріжком, хоч він був зовсім не крихкий, бо наскрізь промочився соком яблук. — Не завжди, місіс Буземлі. Іноді бува мені і сумно, й весело разом.

— Як зараз?

— Ні... Зараз мені тільки сумно.

Місіс Буземлі похитала головою і запалила сигарету. Вона палила так багато, що пальці в неї побуріли від нікотину — це й відрізняло її від обивательок на Драмбак Род. Про неї говорили, що хотіли, та це ніяк їй не дошкуляло. Вона завжди була сама собою. Мардок оповідав мені колись, що вона люто сварилася з чоловіком, часто шпурляючи в нього мисками, — Мардок не раз чув це через стінку, — а через хвильку, обійнявшись, походжала з ним по саду.

Нараз вона схилилась надо мною.

— Дай я погляну в твою чашку, чи не чекає на тебе щастя.

Вона схопила мою чашку і, прикусивши сигарету, уважно розглядала дно. Згідно з розміщенням чаїнок вона розгадувала сни і навіть віщувала долю.

— Ц-цікаво. Дуже цікаво. Зелений колір... світлого відтінку. Найбільше пощастить тобі у полі або в лісі. Та не затримуйся там пізно, доки не виростеш, мій друже. Ти надто ласий до дівчат, та ще й ревнивий... Ну! А це що?... Так, розумію. Зустрінешся з гарненькою брюнеткою, у двадцять років. — Вдова поглянула на мене. — Ну, що, поліпшився твій настрій?

— Боюсь, що ні, місіс Буземлі.

— Це буде дуже палка жінка... іспанський тип... руді мужчини — її слабість.

Я трішки зашарівся; вона ж поставила чашку і розсміялась.

— О, боже мій! Я вся замучилась з тобою. Ну, що бентежить тебе так?

— Нічого, місіс, — мовив я.

— З тобою сьогодні не звариш каші. — Вона зібрала тарілки. — Чому ти не розкажеш дідусеві? — Вона запнулась, бо дідусь завжди здавався їй кумиром. — Що б там про нього не брехали, він досить розторопна людина.

Та я не згоден був із нею. Хоч і любив я дідуся, та проминули вже ті щирі дні, коли я бігав скаржитись до нього. Тепер навчився я ховати, немов той равлик, свої страждання і печалі. Я не наважувався розкрити серце навіть мамі, яка завжди з тривогою і спочуттям дивилася на мене.

Та, певно, місіс Буземлі «ляпнула» таки щось про мене дідусеві, бо вже на другий день він випитав у мене все.

Я завжди буду згадувать його обличчя: в очах у нього світилась мука, він скривився, як од болю. Хоч він і немало нагрішив і натворив силу всяких дурниць, та скаредність не була йому властивою. З величним виглядом схопив він палицю й бриля і заволав:

— Ходімо, хлопче! Я хочу говорити з твоїм Рейдом.

Мені не дуже хотілося йти вулицею разом з дідусем (його дивацтва тепер бентежили мене), та відчай подолав усе, і ми пішли до будинку, де жив Рейд.

Більшість викладачів Академії займала гарні вілли в «порядних» кварталах міста — чи на Ноксхіллі, чи на Драмбак Род. «Язон», одначе, жив у робітничому кварталі, поблизу Веннела. в старому брудному будинку, де мешкали трудящі — переважно докери. Одне вікно його кімнати виходило в двір, а друге дозволяло милуватись блискучими кулями, що прикрашали Лівенфордське товариство допомоги, або дивитися щоночі на двері портової таверни, які впускали й випускали численних п’яних.