Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

місяць плив собі в нічному небі, освічуючи хлопців, що сиділи, притиснувшись один до одного, і мовчки спостерігали благородну рибину, яка все ще билась, сяючи, мов жар.

У мене раптом стислося серце. І я подумав:

«Гевін або я... Один з нас буде переможений».

6

Наступного ранку ми довго спали на розкладушках у рибальській хатині, а після смачного сніданку, що його приготувала нам місіс Глен, Гевін узяв батьківського мисливського ножа і на галявинці поблизу халупи розтяв лосося на дві однакових половини.

—  Кинемо жеребок, — звернувся він до мене. — Хоч половинки й рівні, та хвостова частина краща.

Він підкинув шестипенсовик, і я виграв шматок од хвоста, в якому було, мабуть, фунтів із шість.

Гевін сердечно посміхнувся.

— Ну, хлопче, запам’ятай: варити не більше, ніж двадцять хвилин, і вийде чудова юшка.

Ми загорнули кожний шматок рибини в листя й поклали в корзину, прив’язану до сідла Гевінового велосипеда. Попрощавшись із місіс Глен, ми осідлали велосипеда (Гевін — в сідлі, я — на багажнику) і покотили в Лівенфорд, пересідаючи в дорозі, щоб поділити труд таким же чином, як ми ділили ту рибину.

В обід я був уже в Ломонд В’ю. Батько і мама сиділи за столом. Я хвилювався, що батько гриматиме на мене за те, що швендяв десь всю ніч, та добре знаючи його натуру, цілком поклався на «силу» лосося.

— Де це ти пропадаєш? — спитав він і чомусь здався мені зовсім маленьким у своєму кріслі з погнутими пружинами, а голос його звучав аж надто стримано й безбарвно. Останнім часом він завжди так безсило розмовляв: і почалось це місяців зо три тому, коли він якось за сніданком відмовився од рідко зварених яєчок, сказавши мамі: «Перестань подавати мені «варене». Всі ми занадто об’їдаємось. А лікарі забороняють робити це».

— Я ж казала тобі, батьку, — втрутилась мама, — що Робі був на озері. Він попередив, що може не вернутись на ніч.

Я поспішив покласти на стіл лосося.

— Дивіться, що я вам приніс. Гевін спіймав, а я добив.

Мама зняла листочки і скрикнула:

— Ну, й молодець ти, Робі.

Підбадьорений її похвалою, я глянув на батька. Але той споглядав рибину якимсь відсутнім, немов зачарованим поглядом. Він рідко посміхався, а що таке регіт, то й зовсім не знав. А зараз обличчя його чомусь скривила тільки благенька і млява посмішка.

— Чудовий шматок. — Він помовчав. — Та нащо він нам? Заболять тільки животи. — І бовкнув до мами. — Продай її краще тому... Дональдсону.

— Ну, що ти, старий. — Похмуро відказала мама. — Залишмо собі хоч кілька шматочків.

— Не треба псувати, — байдуже кинув батько. — Лосось — дуже рідкісна риба і коштує три шилінги за фунт, бо є такі дурні, що тринькають гроші. Старий Дональдсон, той напевне заплатить півкрони за фунт.

Я був приголомшений. Мого чудового лосося, що міг би докорінно поліпшити нашу дієту, віддати якомусь торговцеві. Ні, такого не міг він сказати. Але батько спокійно продовжував їсти, а мама, нервово зібгавши губи, тихенько підсунула до мене тарілку з картоплею.

— Сідай-но та з’їж хоч оце.

Того ж таки вечора я відніс рибину на Хай-стріт Дональдсону. Тремтячи, я подав йому пакунок, а він, не сказавши й слова, одразу ж поклав його не терези. Це свідчило, що батько «забіг» до нього по дорозі на службу й домовився про все. Шість фунтів. У Гевіна точне око. Гладкий Дональдсон глянув на мене з якоюсь цікавістю.

— Ти спіймав його в озері Лох?

Я кивнув.

— Він добре пручався?

— Авжеж. — Я згадав про події минулої ночі, про друга, про битву з гігантом-лососем і, тяжко зітхнувши, опустив очі.

А крамар тільки бурчав:

— Шість фунтів — це значить п’ятнадцять шилінгів. П’ятнадцять монет сріблом. Сховай як слід, хлопче, й віддай їх з подякою містеру Леккі. — Потім довго дивився мені вслід, коли я пішов.

Як тільки вернувся батько, я дав йому гроші, що були для мене важким тягарем. Він одразу ж висипав їх до себе в калитку, де кожна монета лежала в окремому відділі.

За чаєм батько був у прегарному настрої; навіть, — що рідко трапляється з ним, — розказував мамі про зустріч з містером Клеггорном: «Йому вже зосталося недовго до смерті, бо кажуть, що в нього каміння в нирках. Якщо ж не помре, то піде на пенсію».

Весело й схвильовано говорив містер Леккі про жадану смерть містера Клеггорна. А підвівшись з-за столу, сказав:

— Ходімо зі мною, Роберт. Нам треба дещо обговорити.

Ми вийшли до великої кімнати, де батько уважно й довго дивився на мене. А на вулиці віття каштанів тріщали і бились, мов здиблені коні.

— Ти вже зовсім дорослий хлопець, Роберт. І в школі у тебе гаразд. Я радий за тебе.

Я густо почервонів — адже батько не часто хвалив мене. А він бубонів:

— Сподіваюсь, ти задоволений тим вихованням, яке ми даємо тобі?

— Звичайно, батьку, я дуже вам вдячний за все.

— Сьогодні до нас у контору забрів містер Рейд. Ми довго гомоніли з ним про твоє майбутнє. — Батько кашлянув. — Ти думав уже коли-небудь про це?

Серце стрибало у мене в грудях.

— Містер Рейд розказав вам, батьку, що я... я хотів би вивчати медичні науки в Уінтоні?

Батько знітився. А може він глибше усівся в кріслі? Посміхнувшись до мене єхидно, він промимрив:

— Але ж ти знаєш, що ми не маємо грошей.

— А... хіба ж не казав містер Рейд про стипендію Маршалла.

— Ну, й що з того? — Батькове бліде обличчя покрилось плямами; він глянув у мій бік з таким презирством, наче хотів врятувати мене від марних сподівань. — Я сказав йому, що нерозумно плекати в твоїй голові такі надії. Дарма він суне свого носа не в свої справи, до того ж він одвертий радикал. Всякі там конкурси нічого не дають. Досить, що Мардок провалився. Стипендія Маршалла! Та уявляєш ти собі, що буде творитись навколо неї. І кажучи