Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

Та ми не стали вихваляти один одного, як це було колись. Гевін похмуро відказав:

— Я не криюсь від тебе, що мені дуже хотілося б мати її заради батька. Але я певний, що у тебе більше шансів... хоч мені й важко про це казати... адже я гордий... певно, тому, що я шотландець,., та ще й тому, що батько у мене чудесний. — Він знов передихнув. — А ти, якщо дістанеш стипендію, підеш учитися на лікаря?.. Чи... — він стишив голос: — як і раніше, хочеш стати попом?

Ще не отямившись од того, що почув, я все ж гідно зустрів його запитання. Тільки Гевіну я міг розкрити свою душу.

— Не думаю, що з мене вийде справжній піп, — сказав я. — Тому признаюсь, що найбільше в світі хотів би стати медиком-біологом, тобто тим лікарем, який веде дослідження. Звичайно, коли я думаю, наприклад, про отця Дам’єна або кюре із Арса, що віддано служили людям, тоді я ладен залишити все, навіть одмовитись від милої своєї. — Могутнє самозречення оволоділо мною. — В такі хвилини тягне мене піти від світу й стати святим: їсти зіпсовану картоплю, дивитися на гроші, як на сміття — це було б здорово! — жити в знегодах й палко молитися у вівтаря. Збагни, мій друже, як це прекрасно, коли з усіх усюд люди приходять за твоїм благословенням!

— Я розумію, — промимрив Гевін. — Але для тебе було б, наприклад, дуже прикрим, коли б причастя обернулось білим хлібом.

— Так, — мовив я. — Це дійсно було б жахливо. Та на молитві ніхто не дума про таке. Молитва — то велике діло, Гевін. Ти й уявить собі не можеш, чого досяг я завдяки молитві. І не один я, а тисячі людей. Ти, певно, знаєш місіс Рурк, господарку молочної крамниці. Так от, наш батько усе погрожував подати на неї в суд, бо вона, бач, часто розводить молоко. Ну ось, ота карафка, що батько взяв її на пробу, взяла і луснула. Так прямо й луснула під час самої проби Такого з батьком ще ніколи не траплялось. — Я перевів дух. — Звичайно, не треба молити бога про недостойні речі. Кажуть, наприклад, що Помпадур мала зелені очі, і їй це було до лиця; а я ненавиджу свої очиська і все-таки боюсь просити бога, щоб замінив їх...

— А будеш молитися, щоб бог послав тобі стипендію Маршалла? — несміливо спитався Гевін.

— Так... боюсь, що буду, Гевін. — Я похнюпив голову й, трохи помовчавши, із запалом додав: — Якщо ж мене на конкурс не допустять, буду молитися за тебе, Гевін. Ти славний, Гевін, зовсім не схожий на обивателів... і на моїх родичів. Ти ж знаєш, як у нас поводяться з католиками. Хіба ж не дурість це? Зовсім недавно патер Рош давав мені читати альманах, в якому сказано, що між католиків — тридцять два герцоги; подумай-но, аж тридцять два... а в Лівенфорді тільки й чути... ну, гаразд. Ось тому й хочу я отримати стипендію, щоб довести їм, що чоловік, якого зневажають, великим може стати... великим вченим... спасителем людства... можливо, він з’єднає релігію й науку... примирить всі релігії на світі.

Засліплений такою перспективою, я змовк.

— Н-да, — з притиском сказав Гезін. — Дуже погано, що нам доведеться стикатись в боротьбі за цю стипендію. Та ніщо не може стати поміж нами. Хоч боротьба й буде рішучою. — Він слабо посміхнувся. — А я, брат, теж придумав деякі молитви...

З м’якої темряви виринув місяць, що досі спав собі за Беном; вода заграла, засвітилась. Нараз над гірським мілководдям скинулася риба, і настрій наш немов зняло рукою. Гевін підсік і прошептав:

— Нарешті, хоч одна попалась.

Я тихо гріб вздовж берега і слідкував, як Гевін розмотує вудку, сидячи рівно і спокійно. Ось блиснула волосінь й, пронизуючи темряву, плеснула десь далеко за бортом.

Знову скинулась риба, вудка Гевіна зігнулась, неначе лук, і руки в нього затремтіли. Швидко застрекотіло коліща, і я почув якийсь далекий голос друга, що шепотів крізь зціплені зуби:

— Тримай човна якнайдальше, Робі. Не підпускай рибину під дно.

А риба кидалась, мигаючи сріблом у сяйві місяця, а коли падала у воду, то над поверхнею здіймався сніп коштовних самоцвітів. Працюючи веслом, я правив лодку в протилежний бік від того місця, де танцювала вудка Гевіна, щоб не пустити рибу під кіль. Тепер не треба було стримувати рухів. Я бив веслами по воді ще дужче, ніж металась риба, бо кожний новий її кидок підказував мені, що треба піддавати жару.

— Чудово, — задихався Гевін. — Це, хлопче, лосось. І чималий. — Раптом скомандував: — Підніми весла!

Риба билася з такою силою, що здавалось, от-от відірве Гевіну руки, а він, хоч і знав, яка тонка нитка зв’язує його з нею, не поступався жодним дюймом.

Тихо й спокійно почав він змотувати волосінь. а місяць осявав його кремезне тіло і вродливе молоде обличчя, в яке я вп’явся палким поглядом, ждучи нових розпоряджень.

Лосось теж притих; Гевін підтягнув його до човна.

— Я його бачу, — хрипко проговорив він. — Давай відро. Там, ззаду, під сидінням.

Я миттю потягнувся за відром, та посковзнувсь і впав навзнаки, мало не перекинувши хиткого човна.

Гевін не сказав і слова; і тільки, коли я підвівся, тихо спитав:

— Ну, що, знайшов?

— Знайшов, Гевін.

Коротка пауза, і Гевін знову прошепотів:

— Ми його тільки трохи зачепили. Може зірватись. Візьми ножа і, тільки я сіпну його, встроми йому під зябра, але не квапся.

Хвилюючись, я взяв ножа і став на коліна. Тепер і я побачив рибину: вона металася під водою, — така велика, що я аж злякався. Мене пойняв дрож: перед очима попливло, а вуха почали огидно смикатись.

Ось рибина ближче... ближче вже можна дотягнутися рукою. Мені чомусь стало страшно і захотілося з розмаху ударити ножем по цій слизькій потворі.

Діждавшись, поки Гевін підтягне рибину, я, пополотнівши як мрець, ударив її під зябра і витягнув на борт. Тепер і Гевін став на коліна поруч. А