Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

ти одержиш стипендію, тобі ніхто вже не завадить учитися в коледжі. О господи! Оце було б досягнення! Неначе приз нікому невідомого коня на скачках в Дербі.

Він оглянув мене своїми банькуватими очима, немов оцінюючи всі «за» і «проти», а я стояв, червоний, мов той рак, і м’яв руками картуза. Як би там не думала місіс Буземлі про мої здібності, я аж ніяк не відчував себе дербійським скакуном, що міг би виграти цей приз. Мама, що завжди стригла мене під гребінець, щоб не платити парикмахеру, так обчикрижила мене, що голова моя здавалася скоріше курячою, аніж конячою; тому я зовсім не скидався на розумника. Та містер Рейд був завжди моїм другом. А зараз його ірландська кров аж закипіла від азарту. Він розітнув повітря кулаком.

— Слово честі! — вигукнув він, і щоки в нього спалахнули. — Давайте спробуєм. Адже один раз помирати, а не два. Ти ж знаєш, Шеннон, що я завжди хотів цього. А тепер хочу як ніколи. Будем боротися таємно. Прийдем, побачим, переможем[19].

Такі хвилини не повторюються. Мою зневіру зняло як рукою. Я був щасливий, я вірив у своє майбутнє, бо в нього вірив містер Рейд, і серце в мене аж співало. Дідусь тиснув «Язону» руку, всі ми сердечно обнялися. Так, то був дійсно чудовий час. Та містер Рейд тверезо перебив наш захват!

— Тільки не треба надто захоплюватись. — Він сів. — Тобі, Шеннон, буде важко. Адже тобі  всього п’ятнадцять років, а проти тебе будуть хлопці на два-три роки старші. До того ж у тебе є досить прикрі вади. Ти любиш лізти поперед батька в пекло, робити висновки без обгрунтування. Пора кінчати з цим.

Я слідкував за ним блискучими очима, розкривши рота; та моя мовчанка була цінніша за слова.

— Я добре уявляю собі суть справи, — продовжував Рейд таким душевним тоном, що я мало не скакав. — Обставини у цьому році будуть такі: учасників приїде менше, ніж завжди, та всі вони серйозні претенденти. Найбільше я боюся трьох із них... — Він став лічити їх на пальцях. — Блер, випускник Ларчфілдського коледжу, Аллердайс, що закінчив середню школу в Ардфіллані, та син учителя Мак-Івен (він вчився вдома). Блера ти знаєш — це чудовий учень, що вчився завжди «на відмінно». Аллердайсові вже вісімнадцять років, він братиме участь в цих іспитах вже вдруге, що надає йому значної переваги. Та грізний, найбільш достойний тобі суперник — це Мак-Івен. — «Язон» значливо помовчав. А я зненавидів цього клятого Мак-Івена. — Він готувавсь до цього іспиту вже кілька років. Батько його спеціаліст з класичних мов і античної літератури. Хлопець в дванадцять років вже досить вільно розмовляв по-грецьки. А зараз він вже вивчив кілька мов. Це справжній вундеркінд, з високим чолом та великими окулярами. Усі, хто знає його, вважають, що стипендія — у нього в кишені.

Деяка іронія в голосі Рейда не могла приховати того, що він теж боїться чортячого вундеркінда, який за сніданком, можливо, звертається до батьків санскритською або готською мовою. Мені ж лишається одне — слухати, зціпивши зуби.

— От бачиш, друже, — закінчив «Язон» лагідним тоном, — доведеться нам з тобою ще добре попріти. Не бійся, не зажену тебе до смерті, а тільки до напівсмерті. Обіцяю давати тобі щодня одну годину на відпочинок. Ти сам не захочеш нею користуватись, коли дійдеш стану істерії, але ж я наполягатиму на цьому. Треба провітрювати мозок — хай допоможе тобі в цьому господь! Будеш кататись на моєму велосипеді, тільки дивись, щоб шини були цілі. Я дам тобі свої книжки. Будеш тримати їх у спальні. І заніматись теж будеш там. Ніщо не допомагає так, як голі стіни. Я напишу тобі регламент. Почнемо з завтрашнього дня. Питання є?

Я дивився на нього закоханими очима. Як мені дякувать йому? Як довести, що я готовий на труд, на подвиг і на смерть заради нього!

—  Так, сер, — промимрив я, —даю обіцянку...

Висловитись як слід я не посмів. Та він мене, напевно, зрозумів, бо хутко встав і відібрав для мене силу всяких книг.

Дідусь поміг мені їх нести. Я був щасливий і всю дорогу, як навіжений, пританцьовував.

8

На початку червня відбулась подія, яка дуже допомогла мені, тому я й вважав її втручанням провидіння, тобто відповіддю божою на мої молитви і тортури.

Якось після нашої таємної наради у «Язона», я повернувся з чергового «рейсу з пиріжками» і побачив за столом Адама, що приїхав в спальному вагоні прямо з Лондона — він завжди любив проїхатись з комфортом за рахунок компанії, у якій працював. Крім завдань, що він виконував на півночі, в Уінтоні, наш Адам тепер мав справи також у Лондоні — як постійний представник компанії на півдні Англії. Це підвищення не збільшило його доходів, але він хвалився, що в майбутньому слід чекати незвичайних змін в його кар’єрі, бо патрони дуже цінували його ділову кмітливість. Мешкав він тепер в найкращому готелі Ілінга, на Хенгер-хіллі.

Коли я почав хлебтати свою кашу, щедро змочену маслянкою, він сердечно привітався до мене і продовжив:

— Гадаю, мамо, ти з охотою поїдеш подивитись на мій будинок?

— Що за будинок такий, сину?

Адам хмикнув.

— Ну, звичайнісінький, той, що я собі купив...

— Купив? — аж підскочив містер Леккі. Адже він усі свої збереження віддавав у касу товариства, що займалось саме цим питанням. — Де ж той будинок?

— На бейсуотерській дорозі, — посміхнувся Адам. — Там чудовий краєвид і рядом парк. Та й будинок теж чудовий: семиповерховий, кремового кольору, парадний хід — з червоного дерева, дворик — з мармуру. І вся земля навколо нього теж буде належати мені... Але, бачу, це вас зовсім не цікавить.

— Що ти, сину, — ледве вимовила мама» — Це ж для нас чудова звістка.

Адам гучно засміявся, подавши мамі чашку.

— Я давно вже приглядався до цього будинку, бо щодня проходив повз нього на роботу Ще шість місяців тому я побачив напис: «Продається». Але одного ранку цей напис був змінений іншим: «Продається з аукціону». Це й примусило мене ближче зацікавитися цим будинком. Адже я давно вже розмірковував над тим, щоб підшукати собі