Філіп Кіндред Дік - Убік

сторіччя, що вигравав у жовтавому світлі пишної кришталевої люстри. — Треба сісти, — сказав він, намацуючи плетене крісло.

— Що ти з ним зробила? — різко запитав Дон Денні у Пет.

— Вона нічого зі мною не робила, — відповів Джо, намагаючись звучати твердо. Однак голос його підводив, він приглушено деренчав, повнячись неприродними нотками. «Ніби в прискореному записі, — подумав Чип. — Якийсь пронизливий. Не мій».

— Так, — сказала Пет. — Я нічого не робила ані з ним, ані з будь-ким іншим.

— .Я хочу піднятися нагору й лягти, — сказав Джо.

— Я знайду тобі кімнату, — стурбовано мовив Дон Денні. Він метушився навколо Джо, то з’являючись, то зникаючи разом із миготінням світла у вестибюлі. Спершу воно потемніло до тьмяно-червоного, потім стало яскравішим і врешті знову ослабло. — Побудь у кріслі, Джо. Я зараз повернуся. — Денні заквапився до адміністратора. Пет лишилася.

— Я можу тобі чимось допомогти? — привітно запитала вона.

— Ні, — йому коштувало величезних зусиль промовити це слово вголос. Здавалося, ніби воно прилипло до порожнини в його серці, і це відчуття порожнечі щосекунди зростало. — Хіба що сигарету, — сказав Джо, і вимовлене речення остаточно його виснажило. Серце важко забилося. Від такого серцебиття йому стало ще гірше. Воно навалилося на нього додатковим тягарем, немов величезна рука, що стисла його лещатами. — В тебе є сигарета? — запитав він, зумівши поглянути на неї крізь тьмяне червоне світло, крізь гарячкове, мерехтливе жевріння хиткої реальності.

— Вибач, нема — відповіла Пет.

— Що... зі мною? — спромігся промовити Джо.

— Мабуть, зупинка серця.

— Думаєш, у готелі є лікар? — вичавив він.

— Сумніваюся.

— А ти не збираєшся перевірити? Не пошукаєш?

— Я думаю, це просто психосоматичний розлад, — відповіла Пет. — Насправді ти не хворий. Незабаром одужаєш.

Повернувшись, Дон Денні сказав:

— Джо, я знайшов тобі кімнату. На другому поверсі, номер 203. — Він замовк, і Чип відчув, як той пильно його вивчає, помітив занепокоєність у погляді товариша. — Джо, вигляд у тебе жахливий. Ти дуже слабкий. Ніби ось-ось згаснеш. Господи, Джо, знаєш, на кого ти схожий? Такою була Еді Дорн, коли ми її знайшли.

— О, дурниці, — заявила Пет. — Еді Дорн померла. А Джо — живий. Правда ж, Джо?

— Я хочу піднятися нагору, — сказав той. — Хочу лягти. — Він заледве спромігся підвестися. Серце стугоніло. На якусь мить воно спинилося, ніби вагаючись, а потім забилося знову, гупаючи, немов шмат заліза, що з усієї сили вдаряється об бетон. Від кожного удару тіло Джо здригалося. — Де тут ліфт?

— Я проведу тебе, — сказав Денні і знову вчепився рукою у його плече. — Ти ж як пір’їнка. Джо, що з тобою? Ти можеш сказати? Ти знаєш? Спробуй мені пояснити.

— Він не знає, — озвалася Пет.

— Я думаю, треба покликати лікаря. Негайно, — сказав Денні.

— Ні, — заперечив Джо. «Мені покращає, якщо приляжу», — подумки сказав він собі. Чип відчував силу океану, потужний відплив, що тягнув його за собою. Він змушував Джо лягти, не залишав жодних інших бажань, окрім як простягнутися на ліжку в готельному номері. Де б ніхто його не бачив. «Мені треба сховатися. Я хочу побути на самоті. Чому?» — запитав він себе. Джо не знав. Це бажання охопило його наче інстинкт, воно було ірраціональним, і його не можна було ані збагнути, ані пояснити.

— Піду пошукаю лікаря, — сказав Денні. — Пет, лишайся з ним. Не зводь з нього очей. Я повернуся, щойно зможу. — Він подався геть. Джо невиразно бачив, як віддаляється його постать. Здавалося, ніби Денні стискався, поступово дрібнів. А потім зник повністю. Патриція Конлі лишилася, проте від того він не почувався менш самотнім. Його ізольованість, попри її фізичну присутність, стала абсолютною.

— Що ж, Джо, — спитала вона, — чого ти хочеш? Що я можу для тебе зробити? Просто скажи.

— Ліфт, — мовив він.

— Провести тебе до ліфта? Залюбки, — вона рушила вперед, а він, як міг, поплентався за нею. Йому здавалося, що вона пересувається незвично швидко. Пет не під- чікувала на нього й не озиралася: йому ледве вдавалося тримати її в полі зору. «Це все моя уява, — запитував Джо у себе, — чи вона й справді так швидко рухається? Схоже, проблема в мені. Це я загальмований, стиснутий силою тяжіння». Його світ перетворився на чисту масу. Джо сприймав себе тільки в одній формі — як об’єкт, на який тисне велетенська вага. Єдина риса, єдина ознака. І єдине відчуття. Інерція.

— Не так швидко, — попросив він. Тепер він її уже не бачив. Граційно рухаючись, Пет зникла з його очей. Зупинившись, не маючи сил іти далі, він важко дихав. Відчував, як по обличчю скочується піт, а в очах пече від солоної вологи. — Стривай, — гукнув Джо.

Пет повернулася. Він розгледів її обличчя, коли та схилилася, щоби подивитися на нього. Джо вразив її досконалий спокійний вираз. Байдужість, з якою вона його роздивлялася, наукова безсторонність її погляду.

— Витерти тобі обличчя? — запитала Пет і витягнула носовичок, маленький та вишуканий, з мереживним краєм. Вона посміхнулася так само, як і раніше.

— Просто проведи мене у ліфт. — Він змусив своє тіло рухатися вперед. Один крок. Два. Тепер міг вже розрізнити ліфт і кількох людей, які чекали поблизу. Над розсувними дверима — стара шкала зі стрілкою. Химерна барокова стрілка погойдувалася між трійкою та четвіркою, тоді перемістилася ліворуч, вказавши на трійку, і врешті загойдалася між трійкою та двійкою.

— За мить буде тут, — мовила Пет і дістала з сумочки сигарети та запальничку. Закуривши й випустивши з ніздрів клубок сірого диму, вона сказала:

— Це дуже старий ліфт, — дівчина спокійно склала руки на грудях. — А знаєш, що я думаю? Я думаю,

це одна з тих старих відкритих металевих кліток. Вони тебе лякають?

Стрілка вже минула двійку й зависла над одиницею. Врешті пірнула донизу. Двері відчинилися.

Джо побачив ґратчасту оболонку кабіни, прикрашену химерними металічними візерунками, а також ліфтера у формі, який сидів на табуреті, тримаючи руку на важелі управління.

— їдемо вгору, — сказав ліфтер. — Заходьте, будь ласка, всередину.

— Я туди не зайду, — сказав Джо.

— Чому? — запитала Пет.