Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Без зайвих зволікань Міта пішла до зазначених будівель. Окрім тієї, яку я назвала мерією, поруч також стояло кілька двоповерхових непримітних споруд, де цілком могла бути казарма чи хоча б склад зброї. Тим часом до нас повернулися люди Берні, які з великим острахом перетинали площу.

— Як там Кунц? — запитав Бірґер, знову змінюючись в обличчі.

Здавалося, новачок відчував до тієї пораненої пташки щось більше, ніж просто дружні почуття.

— Наче все добре, — здвигнув плечима один із найманців, озираючись довкола. — Але ми там особливо не затримувалися, щоб не привертати зайвої уваги до схованки.

— Сподіваюся, ті головорізи туди не дістануться, — промовила я, поглянувши на Берні з питанням.

— У нас є завдання, Смарагд, і до біса складне. Тож зосередьмося на ньому, — відмахнувся він. — Тим більше, що там є Іво, яка, я впевнений, уже зарядила два арбалети й готова до всього.

— Як скажеш, — відповіла я, спостерігаючи, як Міта, здавалося безстрашно, заглядає прямісінько в лігво потвори.

Міта швидко відійшла від діри й показала нам перехрещені руки, після чого рушила до інших будівель. Схоже, лігво все ж було в мерії, а не в казармі.

— Цікаво, яке озброєння було у варти, коли це місто ще жило? — поцікавився один із найманців Берні, почувши від нього наш план.

— Тоді це була майже армія, тож може бути навіть баліста, — відповіла я, щиро сподіваючись, що так і є. — Зараз же варту озброюють лише тим, що необхідне для боротьби зі звичайними монстрами.

Деякий час ми мовчки спостерігали за Мітою, і зрештою наші очікування виправдалися: замість перехрещених рук вона підняла одну вгору. Потім обережно й тихо попрямувала до нас, і я навіть помітила задоволену посмішку на її обличчі.

— Невже все так добре? — поцікавився Берні, теж примітивши її вираз обличчя.

— У тій мерії з дзвіницею потвора зараз спить, а от її дитя плаче без упину. Тому я не думаю, що вона почує нас, якщо ми разом підемо до казарми, — Міта на мить завмерла, ніби щось пригадуючи. — У казармі багато всього: альшпіси, цвайгендери, фальшіони, списи та піки. Загалом, цілий арсенал, якому б будь-який дворянин позаздрив.

— Міто, ми не всі тут знавці зброї, — зауважила я. — Що з цього нам справді допоможе?

— Підемо разом і самі побачимо. Я не збираюся тягати вам сюди зброю. Кожен обере щось собі. Особливо варто взяти альшпіси. Це такі метальні списи з видовженими вістрями.

— А балісти там немає? — запитав Берні.

— Якщо вона там і була, то після стількох років її доведеться лагодити, — відповіла я замість Міти. — Тож на це особливо не розраховуйте. Ходімо по зброю й заодно подумаємо, як завалити ту потвору.

Ми всі, намагаючись зберігати тишу, наскільки це можливо в латах, рушили розвіданим шляхом до казарми. Плач справді звучав дуже гучно, але я не була настільки впевнена, що потвора не почує нас за цим шумом. Всі ми з полегшенням видихнули, коли пройшли повз мерію й опинилися перед необхідною будівлею.

Два поверхи та підвал — усе це слугувало складом для зброї. Проблема полягала в тому, що підвал давно затопило, а дах другого поверху переживав і кращі дні. На першому ж поверсі все, що не лежало на підлозі, ще можна було назвати зброєю.

— Якщо будемо нападати на неї, поки вона спить, то можна взяти й це, — Берні самовпевнено потягнувся руками до цвайгендера.

Таким мечем зміг би розмахувати лише справді великий та сильний чоловік. Той Детмар, можливо, і зміг би. Берні теж був сильним, але недостатньо для такої зброї. Спробувавши взяти меч за руків’я й стати в стійку, він розчаровано відставив зброю вбік.

— Беріть те, що вам під силу, — прокоментувала побачене Міта.

— Міто, а чому у цих альшпісів такі видовжені вістря? Чим це краще за списа чи дротика? — запитала я, оглядаючи один із них, який щойно взяла до рук.

— Їх кидають у ворожі щити, — Міта підняла один альшпіс і вказала пальцем на видовжене, наче голка, вістря. — В ідеалі це вістря пробиває щит і повністю проходить наскрізь. Це унеможливлює використання щита, і ворожому солдату нічого не залишається, як викинути його.

— Дивно, — пробурмотів Бірґер.

— Ти просто нічого не знаєш про битви армія на армію, — знизала плечима Міта й звернулася до мене: — Смарагд, який план? Ти у нас головна.

— Я не змогла придумати нічого кращого, ніж просто напасти, поки вона спить. Якщо позбавимо її очей, то буде значно простіше.

— По правді кажучи, я теж нічого кращого запропонувати не можу, — з розумінням кивнула вона. — Можливо, це тому, що нічого іншого тут і не придумати. У тій мерії взагалі немає за що зачепитися оку, щоб використати в бою.

— Значить, будемо імпровізувати, — відповіла я, важко видихнула, зібралася з думками й додала: — Ходімо. Скоріше завалимо ту потвору й повернемося за кіньми та Іво з Кунц.

***

Вітальня будинку була досить просторою, і в ній легко розмістилися всі коні, навіть залишилося вдосталь вільного місця. Іво, підтримуючи Кунц, провела її повз тварин, які всі як один стояли до них хвостами, та поклала подругу на старе трухляве ліжко. З жалем в очах вона поглянула на знесилене й майже беземоційне обличчя Кунц. Усе ніби минулося: кров вдалося зупинити, але серце Іво досі калатало, очікуючи найгіршого. Здавалося, варто лише на мить відвернути погляд від Кунц, як її дихання припиниться.