Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 7.2

Якусь мить нічого не відбувалося, і я сподівалася, що і не станеться. Та це було б надто добре, щоб бути правдою.

Натомість я відчула, як щось змінилося. Спочатку з’явилося легеньке поколювання, ніби від статики, що починалося там, де мої пальці торкалися поверхні дзеркала, й розповсюджувалося далі по руці. Потім прийшов неймовірний холод. Здавалося, ніби мою руку і далі поступово сковує лід.

Невже усе так і станеться? Невже Арієстель помре, і я так і не дізнаюся хто причетний до її смерті?

Чорт забирай, покажися, боягузе!

Від розпачу хотілося кричати, та я досі не контролювала себе, й не могла вичавити ані звуку.

— Він ховаєтьс-ся не від тебе, дівчис-сько, — пояснило дзеркало, — А від мене. Бо знає, що відплата за те, що він збирається зробити, не забариться.

На мить мені здалося, що дзеркало відповідало саме на мої думки, та це ж неможливо! Адже мене там ще навіть не було!

— Звіс-сно, я відповідаю на твої думки! — додало воно, якось роздратовано.

Якби я могла, певно, втратила б щелепу. Та поки що єдине, що я могла — це думати. Притому не дуже добре.

Складно, знаєте, сконцентруватися, коли тебе вбивають, і ти геть усе відчуваєш.

Та, хай там як, якісь звивини в мене все ж працювали. Бо, боязко та геть невпевнено, я врешті зв’язала до болі знайоме звернення та кепський характер, і сама не повірила що запитала:

“Роттус? Це ти?”

— Звіс-сно що я!

“Що коїться? Я думала, що знаходжуся в спогадах Арієстель…”

— Ти і є в її с-спогадах, останніх, — похмуро додав дух, — Тих, де нас-с обох намагалис-ся викорис-стати, щоб заволодіти с-силою, здатною розірвати с-світи. Як, по-твоєму, ти потрапила с-сюди? С-сила, що просто зараз зв’язує нас-с, й знищує її душу, затягує твою душу у цей с-світ! Магія потребує відплати. С-світи потребують гармонії. Дурень, що намагаєтьс-ся поруш-шити ці правила, вреш-шті згубить і с-себе, і все навколо.

“Але як ми спілкуємося?.. І… Я думала що ти грифон! Ні, не пояснюй, — я гадки не мала, скільки в нас залишилося часу, й не могла гайнувати його на такі незначні речі, — Краще скажи, ти знаєш хто це робить? Хто намагається вбити Арієстель?”

— Якби ж усе було так прос-сто… — в голосі Роттуса відчувалася крижана лють, — Ш-шмаркач добре приховує влас-сну ауру. Якби не моя с-сила, я б навіть не відчув його присутнос-сті. Я ніколи не чув його голос-су і не бачив обличчя. Тобі доведетьс-ся знайти його с-самій, і зупинити, поки він не закінчив почате.

Час майже закінчився. Я відчувала, як поступово втрачаю зв’язок з цим тілом, й розчиняюся у темряві, попри всі спроби вижити. Затриматися.

“Стривай! Як мені це зробити?! Що я маю…”

Та мої думки потонули, як і страшна зала, і дзеркало, від якого залишилася лише сама рама.

Моє нічне жахіття обірвалося, і я підірвалася на ліжку в незнайомій яскраво освітленій кімнаті, перелякана та дезорієнтована.

На мені був той самий одяг, що й до втрати свідомості. Неподалік від ліжка, на стільці, лежала моя сумка з підручниками. На підлозі знайшлися туфлі. А трохи подалі…

— Ну нарешті, — зітхнула незнайомка, підводячись з-за столу, заваленого паперами та підручниками. Погляд відразу зачепився за її очі, нелюдські, зміїні. Жовті, з витягнутими зіницями, що майже відразу набули подоби звичайних, людьких, коли я від неї несвідомо сахнулася. На її губах з’явилася м’яка усмішка, — Так, це багатьох напочатку лякає. У цих краях нечасто побачиш нагів. Вибач. Як почуваєшся, серденько?

Жінка була високою і стрункою, з пишним темним волоссям, зібраним у складну товсту косу з золотими кільцями, через що вона скидалася на якусь східну принцесу. Гарна, навіть дуже. З витонченими рисами та трохи золотавою шкірою.

— Я… — я прислухалася до власних відчуттів, й мимоволі скривилася. Усе тіло боліло, як після серйозних навантажень, а в роті розкинулася справжня пустеля. Пити хотілося просто неймовірно. Ще й у вухах досі дзвони… — Можна мені води? Будь ласка, — хрипко додала я, намагаючись залишатися ввічливою, а тоді роздивилася кімнату, в якій прокинулася.

Трохи посидівши, дивлячись на порожні сусідні ліжка й відчувши запах спирту та трав, я могла сказати, що опинилася в якійсь лікарняній палаті. Мабуть хтось переніс мене сюди після того, як я втратила свідомість.

До речі про це…

Відпивши прохолодної води зі стакану, я спитала:

— Скажіть… Як я тут опинилася? Пам’ятаю, як виходила з аудиторії, й раптом відчула себе гірше, а тоді — нічого.

Жінка трохи нахилила голову, уважно дивлячись на мене, ніби про щось міркувала, й сіла на сусіднє ліжко, витягнувши ноги.

— Тебе приніс сюди Ранмар. Тобто ректор, — виправилася вона, а тоді додала: — Дуже злий на твого викладача, до речі.

Я здивовано кліпнула.

— Чому?

— Гм-м-м… Мабуть тому, що він відпустив тебе після лекції в такому стані, замість супроводити до мене, сюди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍