Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

 Знов був погожий літній день, вітер дозволяв йти на всіх вітрилах. Половину наступного для після шторму Рада провела у своїй каюті на ліжку. У неї не було сил навіть пошевелити рукою. І через деякий час її вже почав дико бісити плач того хлопця, якого вона витягла. Він трохи затихав коли приходила мати.

Врешті піднявшись, Рада підійшла до нього та сіла на край саморобного ліжка.

— Давай знайомитися. Як тебе звуть? — вона здивувалася наскільки ніжно прозвучав голос. — Мене звуть Леді Вольфрам.

Хлопчик шморгнув носом та витер його рукавом сорочки.

— Ви справді леді? — очі хлопця широко відкрилися. Він навіть на мить забув про те що плакав.

— Ні. — тихо розсміялася Рада. — Це моє ім’я.

— Гарне. — зашарілася дитина. — Я Філіп.

— Чи можу я тобі чимось допомогти, Філіпе?

Хлопець здається дійсно замислився. 

— Мій батько був моряком. Він знав дуже багато історій. Я боявся плисти на кораблі. Він кожного вечора перед сном розповідав мені про щось. Тільки так мені вдавалося заснути.

— А що сталося з твоїм батьком?

— Мама каже, що його забрало море. — хлопець знов шморгнув і на очі набігли сльози.

Рада у паніці почала думати, що робити далі.

— А хочеш я тобі розкажу історію? Навряд я знаю такі цікаві, як у твого батька.

На диво хлопець швидко погодився, та ліг, приготувавшись слухати.

— Далеко-далеко звідси жила юна чарівниця, звали її Радою! Вона навчалася у справжній школі магії під назвою «Резенфорд». Дівчина була талановитою та доброю, але зла відьма Лідія обмовила її, та дівчину вигнали зі школи. Але Рада довго не сумувала. Вона полетіла на літаючому кораблі додому, де жила її тітка. Вона ніколи не любила свою племінницю і мріяла від неї позбутися. Рада дізналася про це й одного вечора вирішила втекти з дому! 

— То може Лідія та тітка Ради були у змові? — припустив хлопчик, помітно оживившись.

— Можливо. Так ось. Рада сіла на поїзд — це така довга карета — та поїхала до іншого міста. Вона хотіла відшукати свій маєток. Один добрий чоловік підказав їй, де він знаходиться. Будинок нагадував замок, там була стайня з кіньми, сад та багато цікавого. Але на цьому Рада не зупинилася. За допомогою чарівної арки вона вирушила на пошуки своєї зниклої матері. Так її занесло з двадцятого століття до сімнадцятого! — у якийсь момент Рада почала розуміти, що здоровий глуз покинув її історію. Але хлопцю здається було цікаво.

— А що було далі? Рада знайшла матір? — хлопчик слухав, вже не плачучи.

— Так. — Рада замислилася, що розповідати далі. Чи треба казати ким виявилася її матір. До горла підійшла грудка. — Вона знайшла її… — дівчина на деякий час замовкла. — Разом вони сіли на корабель та попливли до материка Киритона, щоб могутній чарівник допоміг їм повернутися у свій час! Дорогою Рада зустріла славного хлопчика на ім'я Фі́ліп! 

— Ой, це ж я! — вигукнув Фі́ліп. — А далі що? Рада зустріла принца? Вони одружилися?

Рада, посміхнувшись, опустивши очі. Вона не розуміла, як до її історії мав доєднатися принц, але сперечатися не стала. Тим паче принц справді був. Дівчина прикусила кінчик верхньої губи, коли неприємні спогади повернулися. 

«Котись зі своїми титулованими родичами куди подалі, Морле. Мені й без тебе добре»

Рада довгий час намагалась себе запевнити, що їй справді байдуже. Але біль, що не вщухав майже третій місяць казав про інше.

— Незабаром Рада зустріла прекрасного принца! Він відвіз її до свого замку, і вони одружилися! У них народилося двоє прекрасних діток: дівчинка та хлопчик. Вони жили довго і щасливо, аж до смерті.

* * *

За кілька днів на горизонті з'явився материк Киритона, а ще через день корабель причалив до порту Вольфера.

Забравши з каюти свої речі, Рада попрощалася із командою та тими кого допомагала рятувати. 

Зійшовши на землю, дівчина з сумом подивилася навкруги. Вона втомилася від усього. Їй дуже хотілося повернутися додому, у рідне двадцяте століття. Навіть якщо по тому їй доведеться йти вибачатися перед тіткою. Скоріш за все це доведеться зробити. І перед Михайлом Олексійовичем. Хороший чоловік, жодного поганого слова не сказав за ті сім років, що вони були знайомі.

За свою роботу на кораблі дівчина отримала непогану платню. Цього їй мало вистачити на дорогу до герцогства. 

Порт у Вольфері був найбільшим не тільки у королівстві, а й на всьому материку. Стільки великих кораблів в одному місці Рада ще ніколи не бачила. Саме місто також вражало своїми розмірами.

Рада хотіла поїхати суходолом, але їй пояснили, що ніхто не зможе її підвезти найближчим часом, а йти пішки було далеко. Тому їй порадили переправитися річкою до міста Денлог, де вже буде легше знайти транспорт.

Річка була вузькою та звивалася, як змія — по ній міг пройти тільки човен. Дівчині порадили сходити до рибальського села та попросити когось її перевезти. 

Рада півтори години шукала село. Вона вже змучилась і була сердита. Кого б вона не просила про послугу, всі відмовлялися. Рада була готова опустити руки, але плюнула і пішла до останнього рибальського будинку.