Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Швидким кроком піднімаючись сходами, я буквально підбігла до дверей покоїв лорда Поплавленса. І постукавши, покликала:

— Мирославе, це я. Нам треба терміново поговорити.

— Так, Марічко, звичайно, заходь! — одразу ж пролунало у відповідь разом із клацанням, з яким заклинання відчинило замок.

Потягнувши за дверну ручку, я квапливо переступила поріг покоїв і побачила ректора посеред вітальні. Поруч із яким, тримаючи в руці мікрофон, стояла Дарина, одягнена в чорну коротеньку сукню. І незважаючи на те, що я перебувала тут, продовжувала співати в караоке «Приречений на любов тюленя»!

Кинувши на мене погляд, Дарина на секунду розгубилася. Але почувши від ректора: «Нічого-нічого, продовжуй», — задоолено блиснула очима і завела:

— Тюлень серце тримає,

Коли не всрусь — не знаю

Я, буду твій, тюлене мій.

Пече на дупі крига,

І хоч на сніг кричу

Ні! Впаду до твоїх плавців.

Полярне сяйво все нижче, айсберг все ближче...

— Що тут відбувається? — прошепотіла я впалим голосом, ледь не зомлівши на місці.

— Та вирішив ось новеньку спробувати. Начебто нічого дівка, думаю взяти в клуб, — задоволено гмикнув ректор.

— В клуб? — видихнула я, через запаморочення притулившись до стіни. — Тобто... ти не збираєшся розпускати цей клуб?

— Тобто розпускати? Навіщо? — щиро здивувався чоловік.

— Але ж ти ж зробив мені пропозицію! Ми... ми маємо одружитися, хіба ні?

— А як це стосується нашого весілля, люба? — з нерозумінням посміхнувся він.

— Як? Тобто, незважаючи на те, що збираєшся одружитися зі мною… ти все одно співатимеш у караоке з усіма своїми мазунками?

— Ох, Марічко, що ти верзеш? — пирхнув він, накручуючи на пальці довге волосся Дарині. — Ну і що з того, що буду? Адже це просто розвага! Кохаю ж я тебе. До речі, не стій там, приєднуйся!

— Ні, дякую, я втримаюся. У мене… ще справи сьогодні, — пробурмотіла я, поспішаючи вибігти з кімнати, зачинивши за собою двері.

Не плакати. Тільки не плакати, поки не дістануся свого підземелля і не закриюся в кімнаті! Де заривши обличчя в подушку, витиму і битиму кулаками матрац!

Якого біса?! Що тут відбувається?! Невже... невже я така дурепа? Віддалася йому. Повірила у ці слова про кохання. А найстрашніше — не змогла протистояти всьому цьому й так по-дурному закохалася в такого мерзотника! Цього хтивого пса, який…

Цікаво, дуже цікаво. Навіть смішно. Тобто, він просто так узяв і звернув увагу на Дарину? Просто з нічого? Та вже, нізащо не повірю, ніби це випадковість! Так само, як і те, що я побачила це все. Готова посперечатися, не обійшлося без тих курв. Цілком... вони... самі, самі підклали Дарину під його мікрофон. Влаштували йому вливання свіжої крові в клуб, підсунувши ректору саме дівчину, з якою у мене давній конфлікт, про який після тієї пари знала вся академія. І те, що я прийшла туди саме коли він співав із нею, напевно, і вони теж якось організували. Зрозуміли, що я йду туди, і запустили до ректора Дарину, якою вже встигли його зацікавити.

Прокляття, та мною ж просто грають, як маріонеткою! Заради того, щоб позбутися і продовжити своє безтурботне життя в клубі мазунок, якому я, відчайдушно наклавши на себе руки, більше не заважатиму.

Ось тільки не діждуться! Тому що…

...У пам'яті сплив цей момент. Перше «Я кохаю тебе», сказане цим чоловіком. Слова, що змінили для мене все.

Слова, з якими дивна каблучка на моєму пальці обернулося димом, який лише на кілька секунд показав мені контролерське закляття на розумі Мирослава Поплавленса.

Червоний ланцюг.

Після того випадку я перерила чимало інформації на цю тему і вичитала, що виходячи з візуальних ознак, які виявилися, це закляття, по-перше, блокує якісь спогади. По-друге, контролює поведінку, і, судячи з відтінку, контроль стосується лібідо та затуманеного розуму.

Звісно, я могла й помилятися. Могла прийняти бажане за дійсне. Зрештою, просто не знаю, чи показав той дивний артефакт мені правду, а не якусь ілюзію! Але що… що, як хіть та крінжові музичні смаки Мирослава справді контролюють? Що, якщо ці самі мазунки й наклали на нього закляття колись давно, а тепер їхні наступниці підтримують його, щоби отримувати всі вигоди клубу? І це багато що б пояснило!

Якщо зараз вони так вдало підклали під мікрофон ректора Дарину, яку він раніше ігнорував... напрошується висновок: чи не самі членкині клубу мазунок ректора обирають нових кандидаток на вступ? А потім, використовуючи вплив закляття, пропихають їх у «сім'ю», щоб молоде покоління успадкувало традиції і порядки, а після випуску «старої гвардії» передали цю хоругву новим кандидаткам із молодших курсів?

І в такому разі стає цілком логічною їхня ненависть до мене: до тієї, кого ректор вибрав сам, без їхньої участі. І яку поставив вище за інших. Заради якої викинув із клубу одну з мазунок. І якої самі вони ніяк не могли змусити його позбутися. Я для них — небажаний елемент, який життєво необхідно видалити.