Олександр Кваченко - Воїн рун, Олександр Кваченко

Розділ 14.

Я сіпнувся і різко розплющив очі, але одразу примружився — від світла магічного кристала, залишеного над головою, боліли очі. Протер їх і змахнув сльози, які виступили, підвівся на лікті й озирнувся. Я лежав у тунелі печери на рюкзаку. До мене вже поспішав Барк, у повному спорядженні, зовсім не так, як під час нападу зі стелі.

— Як ти? — запитав він, щойно наблизився.

— Нормально, тільки нога тягне, — відповів я, помітивши, що вона щільно перев’язана.

— Пройде за кілька днів. Їсти хочеш?

— Так, — кивнув я, відчуваючи, як пустий шлунок болісно стиснувся. Зілля, напевно, вимагали багато їжі та енергії для відновлення організму.

— Зараз принесу суп. Зі змії, гном зварив, наваристий.

Воїн пішов, а тим часом до мене підійшов Сет.

— Вибач мені, хлопче, я ж не знав, — почав він, крутячи в руках палицю. — Що він рунний, що ти — маг, що ви тут таку справу робите.

— Я не серджуся, просто запитуй наступного разу, якщо тобі щось незрозуміло. Не ухвалюй поспішних рішень, добре?

— Так, — відповів він, простягаючи мені палицю. — Ось, тримай, я зробив тобі костиль з палки, ходити буде зручніше.

— Дякую.

— Ну, я пішов. Одужуй. — я кивнув, і в цей момент повернувся Барк з їжею.

Поки я їв, воїн розповідав, як у нас справи. Гном-провідник поранений, але за кілька годин має оговтатися. Усі трохи полікувалися, перев’язалися і готові рухатися далі. Тунель перевірили: метрів за сто є ще одна печера. Великих павуків попереду немає, тому можемо йти, як тільки підкріпимося. Повертатися назад не варіант — ми майже на місці. Я маю перевірити відстань до рунних каменів. Ночувати тут небезпечно, бо ніхто не знає, хто може завітати вночі з глибин печер.

Коли воїн пішов, я залишився аналізувати наші недоліки, якось ми зовсім не серйозно підійшли до походу, хоча хто знав що тут є такі великі павуки. Мене ж не полишала думка про мою помилку з магією. У сутичці в шахті я геть забув, як нею користуватися. Схоже потрібно тренуватися частіше, щоб це стало рефлексом.

Я згодом викликав сполучення та провів пошук рунних каменів. Напрямок вів десь далі углиб печер, а через годину ми перейшли до входу в наступну печеру. Ну як "дійшли" — я доскакав із палицею, а гнома перенесли.

І ось тепер поранений Рдам сидів поруч зі мною на прохолодній сирій землі, контролюючи прохід до печер і тил, поки решта шукали каміння. Слабке світло кількох кристалів відкидало мерехтливі тіні на грубі кам'яні стіни. У повітрі витав запах вологи, а єдиними звуками були краплі води та тихі рухи людей та ельфів.

Я іноді лише задав напрямок пошуку, а вони далі діяли самостійно. Трохи далі Сет ходив із металодетектором. Я швидко пояснив йому, на який звук реагувати і як діяти, а зараз він вже сам щось викопував із землі.

Барк ретельно перевертав всі каміння та сміття, а його обладунки тихо шелестіли при кожному русі. Ельфійка неподалік, з її легкою грацією, безшумно переходила з місця на місце, тримаючи в руках один з рунних каменів. Він зараз тягнув її до ідентичного побратима. Її гострий зір і чуття робили її ідеальним шукачем. Час від часу вона зупинялася, а її руки самі поверталися в той бік, де мав бути прихований камінь, він немов відчував побратима, рунного воїна, прихованого десь під поверхнею.

 

Інтерлюдія.

Віар, стоячи трохи осторонь, уважно спостерігав за тим, що відбувається в печері. Його інтерес викликала цілеспрямованість цих пошуків. Бувши ельфом, який провів чимало років серед гномів, він добре розумів значення рунних каменів — магічних артефактів давнини. Кожен із них міг розкрити таємниці, давно забуті часом. Він спостерігав за тим, що відбувається, зі змішаною цікавістю і передчуттям, знаючи, що будь-який із цих каменів може виявитися неоціненним у їх пошуках.

– Мій пошуковий виклик спорідненості показав, що в цій печері є два рунні каміння, – спокійно нагадав всім Олесь.

Його голос прозвучав тихо, але виразно в тиші печери. Виклик виявлення споріднених каменів був складним, але надзвичайно точним — він ґрунтувався на магічному зв'язку між матеріалами. Цей метод доволі часто використовувався гномами, хоча далеко не всі з них володіли потрібними навичками.

Печера, хоч і не була великою, мала звивисті проходи й приховані куточки, що ускладнювали пошук. Колись саме тут точилася легендарна битва — звідси вичищали павуків, і тепер печера зберігала сліди того часу.

Віар розумів, наскільки важливими для всіх є ці каміння. Особливо – для Імперії. Але людина, яка здатна пробуджувати рунних воїнів, була справжньою рідкістю. Віар зітхнув із полегшенням, що Олесь потрапив до ельфів, а не до рук імперців. Інакше наслідки могли б бути непередбачуваними для світу. Він подумки уявляв собі хитромудрі візерунки рун, кожна лінія і вигин яких були просякнуті древньою магією. Скільки корисних справ можна було зробити за допомогою таких ось воїнів у їхньому рідному лісі, зупинити хоча б поширення загрози з боку розлому.

Тим часом Барк, воїн, сказав:

– Схоже, ми знайшли один, – упевнено заявив він, його низький голос відлунився в печері. – Камінь десь тут. Треба копати.

Альміса, яка тримала в руках рунний камінь, підняла голову:

– Вниз тягне сильно, – мовила вона, глянувши на Олеся.

– Так і має бути, – підтвердив він, роблячи жест до Барка. – Нехай воїн копає. А ти, Альміса, підходь, я переналаштую тебе на пошук другого каміння.

Олесь ще раз виконав виклик спорідненості, і Альміса рушила в інший бік із рунним камінням у руках. Її рухи були обережними й зосередженими, бо тут вирішальне значення мала увага до деталей. Каміння, швидше за все, були поховані під товстим шаром ґрунту та павутиння, яке накопичилося тут за століття.

Час минав, і повітря в печері здавалося застиглим. Сет продовжував роботу з металошукачем та вже встигши викопати кілька наконечників стріл і списів. Тим часом Барк копав глибше, вже заглибившись майже по коліна. Олесь залишався на місці, стежачи очима за пошуком, довіряючи вмінням воїна, ельфійки та своєму виклику пошуку спорідненості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍