Донна Тартт - Таємна історія

під вікном щось із сорок п'ять хвилин. Сходити в бібліотеку? Покататися на машині Генрі, ключі від якої досі зберігалися в мене? Перевірити, чи є ранковий сеанс у кінотеатрі в центрі? Попросити трохи діазепаму[96] в Джуді Пуві?

Урешті-решт я вирішив, що останній пункт є необхідною передумовою будь-якого плану дій, а тому прогулявся назад до Монмут-Гаусу, піднявся до кімнати Джуді й побачив на її дверях написану фломастером записку: «Бет, поїдеш зі мною і Трейсі пообідати в Манчестер? Я в костюмерній до одинадцятої. Дж.»

Я дивився на двері, прикрашені фотографіями автокатастроф, зловісними заголовками із сенсаційної газетки Weekly World News, та голу ляльку Барбі, що звисала на шворці з дверної ручки. Була вже перша година. Я пішов до власної кімнати в кінці коридору, з її незайманої білості дверима, єдиними не заліпленими релігійною пропагандою, плакатами The Fleshtones та суїцидальними висловами від Арто[97], намагаючись зрозуміти, як ці люди встигли поначіплювати все це лайно собі на двері й навіщо їм це було так необхідно?

Я лежав на ліжку й дивився у стелю, намагаючись прикинути, коли повернеться Джуді й чим зайнятися до її приходу, коли в кімнату постукали.

Прийшов Генрі. Я ширше прочинив двері, уважно дивлячись на нього й не говорячи жодного слова.

Він уп’явся в мене очима у відповідь, терплячий, спокійний. Незворушний погляд, книжка під пахвою.

— Здоров, — привітався він.

Ми знову мовчали, довше, ніж попереднього разу.

— Привіт, — нарешті видушив я із себе.

— Як справи?

— Нормально.

— Добре.

І знову пауза.

— Чим ти зайнятий по обіді? — ввічливо поцікавився він.

— Нічим, — здивувався я.

— Не хочеш проїхатися?

Я захопив пальто.

Виїхавши з Гемпдена, ми звернули з головної траси на вкриту жостером дорогу, якої я раніше не бачив.

— Куди це ми? — трохи знервовано спитав я.

— Мені схотілося з'їздити поглянути на розпродаж майна з одного будинку на Олд-Кворрі-роуд, — безтурботно поінформував мене Генрі.

Можете уявити собі моє здивування, як ніколи в житті раніше, коли десь за годину дорога нас і справді вивела на великий будинок із вивіскою «РОЗПРОДАЖ» перед ним.

Незважаючи на очевидну величність самої споруди, вибір антикваріату виявився абиякий: рояль, заставлений срібним та розтрісканим скляним посудом, великий годинник із маятником, кілька коробок з аудіоплатівками, кухонне приладдя, іграшки, м’які меблі, страшенно роздряпані котами, — усе це було виставлено в гаражі.

Я погортав набір старих нот, не випускаючи Генрі з поля зору. Той безжурно перебирав срібний сервіз, однією рукою зіграв млявий такт із «Traümerei», відчинив дверцята годинника та поглянув на його трибки, довго балакав із небогою власника, яка щойно вийшла з великого будинку, спитавши поради про те, коли найліпше висаджувати цибулини тюльпанів. Двічі переглянувши всі паперові ноти, я перейшов до склянок, а потім платівок. Генрі тим часом виторгував собі садову сапку за двадцять п’ять центів.

— Пробач, що довелося їхати так далеко, — промовив він на шляху назад.

— Усе гаразд. — Розвалившись на сидінні, я майже був зсунувся на двері машини.

— Я трохи зголоднів. А ти? Може, заскочимо десь перекусити?

Ми зупинилися біля невеликої закусочної на околиці Гемпдена. О цій порі вона буквально стояла безлюдною. Генрі замовив велетенську вечерю: гороховий суп, ростбіф, салат, картопляне пюре з підливою, каву, пиріг, — яку він не без задоволення поглинав мовчки й методично. Я хаотично тицяв виделкою в омлет і заледве уникав поглядів на нього. Мені здавалося, ніби ми їмо у вагоні-ресторані й мій сусід — випадковий вибір провідника, що посадовив мене поруч із таким самим одинаком, котрий, можливо, навіть не говорить моєю мовою, але не заперечує повечеряти разом в атмосфері спокійного вдоволення, ніби ми знайомі з ним усе життя.

Коли Генрі закінчив, то дістав сигарети з кишені сорочки (він курив Lucky Strikes, і коли я про нього думаю, завжди уявляю це червоне «яблучко» в мішені точнісінько над його серцем) і порухом брови запропонував мені пригоститися, витрусивши з пачки пару сигарет. Я похитав головою.

Він викурив одну, потім іще одну, а вже за другим горнятком кави спитав:

— Чому ти сьогодні такий мовчазний?

Я знизав плечима.

— Нічого не хочеться розпитати про нашу подорож до Аргентини?

Я поставив філіжанку на блюдечко й витріщився на нього. Мене розібрав сміх.

— Так, — відповів я. — І справді, хочеться. Розкажи.

— Тобі не цікаво, звідки мені про це відомо? Тобто відомо, що тобі відомо?

Це мені на думку не спадало, і, мабуть, він прочитав це на моєму обличчі. Адже тепер сміявся він.

— Тут немає нічого загадкового. Коли я зателефонував, щоб скасувати бронювання, мені намагалися відмовити, бо квитки поверненню не підлягають, ну, ти розумієш, але сяк-так ми розібралися з проблемою. Хай там як, але коли я вчора телефонував в авіалінії, то мені сказали, що я ж тільки день тому підтвердив бронювання.

— Звідки тобі знати, що дзвонив саме я?

— А хто ще міг це зробити? Ти мав ключ. Знаю-знаю, — проказав він, коли побачив, що я намагаюся перебити його, — я спеціально тобі залишив той ключ. З різних причин це мало б згодом полегшити багато речей, але так склались обставини, що ти все побачив не в той час. Адже, бач, я залишав квартиру всього лиш на кілька годин і мені навіть на думку не спало, що ти можеш нагодитися між північчю й сьомою ранку. Ми розминулися на пару хвилин. Якби ти з’явився за годину чи близько того, то нічого не застав би.

Він відсьорбнув кави зі свого горнятка. У мене крутилися численні питання, але я марно намагався хоч якось їх упорядкувати.

— Навіщо ти мені залишив ключ? — нарешті поцікавився я.

Генрі здвигнув плечима.

— Бо я був упевнений, що ти ним скористаєшся лише в разі нагальної потреби. Якби ми справді відлетіли, зрештою, хтось мусив би відчинити квартиру хазяйці. Я би потім відправив тобі інструкції: з ким зв’язатись і що робити з рештою речей, але я геть забув про той триклятий словник. Ні, не так. Я знав, що ти його забув, але квапився й навіть не подумав про те, що ти здатний повернутися по нього bei Nacht und Nebel[98], що, власне, і сталося. Повівся як дурень. У тебе ж безсоння не гірше за моє.

— Давай уже прямо: ви не літали в Аргентину? Взагалі?

— Звісно ж, ні, — пхекнув Генрі й помахом руки попросив рахунок. — Хіба я сидів би тут, якби ми ступили на борт літака?

Заплативши, Генрі запитав, чи не хочу я поїхати разом із ним до Френсіса.