Донна Тартт - Таємна історія

Усі сиділи на своїх місцях, геть усі: двійнята, Френсіс спиною до мене, поруч із ним Генрі, а через стіл — і Банні, котрий розвалився на відсунутому стільці. Саме переповідав якийсь анекдот.

— От, ви тільки послухайте, — звертався він до Генрі з Френсісом, не забуваючи крутити головою, щоб не випустити з поля зору двійнят. І всі дивилися на нього, ніхто не помітив, як я зайшов. — Охоронець каже: «Синку, п’ять хвилин збігло, губернатор так і не підписав твого помилування. Не хочеш сказати які-небудь слова наостанок?» Хлопець подумав трохи і, поки його вели до камери, — тут Банні підняв олівець ближче до очей і уважно на нього поглянув, — озирається через плече й говорить: «Ну, тоді передайте губернатору Такому-то, що мого голосу на наступних виборах він точно не одержить!»

Розреготавшись, він іще більше відхилився назад на стільці, а потім побачив мене в дверному проході, де я застряг, немов ідіот.

— О! Заходь давай! — Банні гупнув передніми ніжками дерев’яного стільця об підлогу.

Підняли погляд сполохані, ніби пара оленів, двійнята. Генрі здавався спокійним, немов Будда, але видно було, що він зціпив зуби при цьому. Френсіс навіть не сполотнів — позеленішав.

— А ми тут розминаємось анекдотиками, — щиросердно заявив Банні й знову відкинувся на спинку стільця. Змахнув волосся з очей. — От вам іще один. Ловлять грабіжників Сміта і Джонсона. Обом вліпили смертний вирок. Як завжди, вони подають купу апеляцій, але безуспішно. Першою черга доходить до Сміта. — Банні покірно, по-філософськи змахує руками, аж раптом несподівано підморгує мені. — А Джонса ведуть поглянути на страту. Ну от, стоїть він і спостерігає за тим, як його друзяку пристібають до стільця. — (Тут я помітив, як Чарльз із порожнім поглядом до болю закусив нижню губу.) — Раптом до нього підходить охоронець. «Ну що, Джонсе, — питається він, — чув що-небудь про свою апеляцію?» — «Поки що ні», — відповідає Джонс. — «Ну то, може, вертатися в камеру й сенсу немає, га?»

Банні закинув назад голову і, з біса задоволений собою, щосили реготав, попри те що решта навіть не всміхнулася.

Коли він узявся переповідати третій у моїй присутності анекдот («А от іще один про старий Дикий Захід, коли ще там вішали за…»), Камілла пройшла до підвіконня і знервовано посміхнулася мені.

Я сів між нею і Чарльзом. Вона цьомнула мене в щоку.

— Як справи? — спитала вона. — Дивувався з нашого зникнення?

— Аж не віриться, що ми навіть не бачилися, — тихо проказав Чарльз, повертаючись до мене та закидаючи щиколотку на коліно іншої ноги. Ступня його дуже тремтіла, ніби існувала своїм окремим життям, і він рукою спробував її заспокоїти. — У нас були пригоди з квартирою. Не пощастило.

Навіть не знаю, що я очікував почути від них, але точно це мала б бути інша історія.

— Що ж сталося? — спитав я.

— Ми забули ключі від неї у Вірджинії.

— Тітоньці Мері-Ґрей довелося їхати аж у Роанок[95], щоб відправити їх Federal Express'ом.

— Ви ж, здається, казали, наче здали її в суборенду? — підозріло поцікавився я.

— Та той мужик виїхав іще тиждень тому. Вистачило «розуму» запропонувати йому, щоб він відіслав нам ключі поштою. Хазяйка у Флориді. А ми просиділи весь цей час за містом у Френсіса.

— Наче останні щури.

— Френсіс збирався вивезти нас на своїй машині, але за дві милі з машиною сталася просто якась катастрофа, — розповідав далі Чарльз. — З-під капота валив дим, щось жахливо скреготіло.

— Кермо вийшло з ладу. Ми заїхали в кювет.

Вони аж торохтіли, перебиваючи одне одного. І в якийсь момент над цим ґвалтом пролунав рипучий голос Банні:

— Так от, цей судив за специфічною системою: у понеділок він вішав конокрадів, по вівторках — картярських шулерів, по середах — убивць…

— А по тому, — правив далі Чарльз, — ми пішки топали назад до Френсіса й кілька днів пробували додзвонитися до Генрі, щоб він нас забрав. Але телефон не відповідав. Та ти знаєш, як воно — намагатися зв’язатися з ним…

— У Френсіса вдома навіть їсти особливо не було чого, хіба що пару банок маслин і суміш для хлібопечення Bisquick.

— Так! Ми ж тільки маслинами та нею і харчувалися!

Невже це правда, раптом подумалося мені? На якусь мить я навіть піднісся був духом, мовляв, Господи, яким же я був дурним, але потім пригадав вигляд квартири Генрі й валізи на підлозі.

Банні тим часом підводив розповідь до великого фіналу:

— Синку, сьогодні ж п’ятниця, і я би з радістю тебе сьогодні повісив, але маємо чекати до вівторка, бо…

— У Френсіса навіть молока не знайшлося, — підхопила Камілла. — Довелося замішувати цей Bisquick на воді.

Раптом хтось тихенько прокашлявся, я підняв голову й побачив, що Джуліан зачиняє за собою двері.

— От ви сороки! — проказав він у миттєвій тиші. — Де ви всі пропадали?

Чарльз прокашлявся, не зводячи погляду з невидимої точки в кімнаті, і почав меланхолійно переказувати історію про ключі від квартири, машину в кюветі, маслини та Bisquick. У навскісному промінні зимового сонця, що пробивалося у вікно, усе набувало підмороженого, зате дуже деталізованого вигляду. Усе видавалось ірреальним, а в мене з'явилося враження, нібито це відбувається в якомусь складному фільмі, дивитися який мені випало від середини, через що я тепер не міг уловити сюжетну лінію. Мене збентежили тюремні приколи Банні, хоча навіть восени він постійно розповідав якісь несмішні анекдоти. На них і тоді реагували напруженою тишею, але тоді вони просто здавалися пласкими, нецікавими жартами. Мені завжди здавалося, що в кімнаті Банні мусить зберігатися якийсь збірник бородатих анекдотів про суддів, на одній поличці з автобіографією Боба Гоупа, романами про Фу Маньчжу та «Чоловіками визначних думок і діянь». (Час показав, що саме так усе й було.)

— Чому ж ви мені не зателефонували? — спантеличено запитав Джуліан дещо ображеним від такої зневаги тоном, коли Чарльз закінчив.

Двійнята тупо дивилися на викладача.

— Ми навіть про це не подумали, — проказала Камілла.

Джуліан розсміявся й процитував Ксенофонта, в афоризмі якого дослівно йшлося про намети, вояків та близького неприятеля, але з такою мораллю, що, мовляв, у годину прикрощів звертайся по допомогу лише до своїх.

Додому із занять я повертався один, запаморочений та збентежений. Думки мої переплуталися настільки, що стали суперечити одна одній. Тепер я непокоївся, що навіть не здатний розмірковувати, а тільки тупо спостерігати за тим, що відбувається навколо. До кінця дня я був вільний, але сама думка про те, щоб повернутися, видалася нестерпною. Я рушив до Трапезної і просидів у кріслі