Донна Тартт - Таємна історія

— Ти не повірив би, — весело зреагував він. — Чим ти займаєшся, старий?

Ми піднялися до мене. По дорозі Бан пригальмував біля гуртожитківського холодильника, зазирнув до нього і, короткозоро мружачись, дослідив уміст камери.

— Чувачку, тут щось із твого є? — запитав він.

— Ні.

Банні встромив руку глибше в холодильник і витяг звідти заморожений сирний пиріг. На дні коробки красувалася жаліслива записка: «Будь ласка, не крадіть це. Я на стипендії. Дженні Дрекслер».

— Те, що треба саме зараз, — проказав він, зиркнувши в обидва боки коридору. — Там ніхто не йде?

— Ні.

Він заховав контейнер під пальто і, насвистуючи, покрокував далі до моєї кімнати. Уже за дверима він виплюнув жуйку та швидким рухом людини, котра нібито ось-ось зомліє, приліпив її на внутрішньому боці ободу сміттєвого відра, сподіваючись, певно, при цьому, що я не помічу. Потім Банні примостився за мій стіл і заходився поглинати пиріг прямо з коробки ложкою, яку знайшов у мене на комоді.

— Фе, — скривився він. — На смак жахливо. Скуштуєш?

— Ні, дякую.

Він замислено облизав ложку.

— Надто лимонний — ось що з ним не так. Та й вершкового сиру пошкодували.

Він знову замовк — думав, як мені здалося, про свій поганий учинок. Аж раптом змінив тему:

— Послухай, останній місяць ви чимало часу провели разом із Генрі, правда ж?

Я насторожився.

— Мабуть.

— Багато спілкувалися?

— Та так собі.

— Генрі багато розповідав про нашу поїздку в Рим? — він прикипів до мене поглядом.

— Узагалі мовчав.

— Якось пояснив своє раннє повернення?

Нарешті, з полегшенням подумав я. Нарешті ми добираємося до суті справи.

— Ні-ні. Взагалі нічого не сказав. — І це була правда. — Я зрозумів, що він приїхав раніше запланованого, коли побачив його тут. Але я був не в курсі, що ти все ще лишався там. Коли я одного вечора наважився спитати в нього про це, то він підтвердив. От і все.

Банні знехотя набрав іще одну ложку сиру.

— Сказав, чому втік?

— Ні, — заперечив я, а коли Банні у відповідь промовчав, додав: — Це якось було пов’язане з грошима, правда?

— Це його слова?

— Ні. — Коли Банні вкотре занімував, я продовжив: — Але, за його словами, тобі бракувало готівки й він мусив сам сплачувати оренду й усе інше. Це правда?

Банні з повним ротом обурено відмахнувся рукою.

— От Генрі дає, — промовив він. — Я його люблю. І ти його любиш. Але — тільки це між нами двома, — мабуть, по крові він усе-таки трохи єврей.

— Що? — приголомшено перепитав я.

Банні ще раз набив рот сиром, тому пояснити свою думку він зміг не одразу.

— Я вперше чую, щоб хтось так багато скаржився, допомагаючи другові, — нарешті промовив він. — От послухай мене. Він просто боїться, що його щедрістю можуть зловживати.

— Поясни.

Він проковтнув їжу.

— Ну от дивись, хтось йому в дитинстві, певно, заявив: «Синку, грошви в тебе хоч лопатою греби. І настане той день, коли її в тебе схочуть забрати». — Чуб знову впав йому на одне око, від чого Банні став схожий на старого морського капітана. Капітан хитро мружився на мене другим оком: — Бач, проблема не в грошах. Вони йому не потрібні. Для нього це питання принципу. Він просто хоче знати, що подобається людям не через те, що має гроші, а тому, що він саме такий, який є.

Мене подивувала така екзегеза, що бриніла дивним дисонансом проти всього, що я знав про регулярну (і, за моїми стандартами, екстравагантну) щедрість Генрі.

— Отже, мова не про гроші? — нарешті запитав я.

— Нє-а.

— А про що, дозволь поцікавитися?

Банні похилився вперед із замисленим і на якусь мить абсолютно щирим виразом обличчя. Коли він розкрив рота, я чомусь подумав, що зараз він говоритиме цілковито серйозно та щиро. Натомість він прокашлявся й попросив заварити йому кави, коли я не проти.

Тієї ночі, коли я вже примостився в ліжку з грецьким текстом, мене раптом злякав один миттєвий спогад, як ніби хто тренувався, спрямовуючи на моє обличчя промінь потаємного прожектора. Аргентина. Це слово практично не втратило своєї здатності дивувати, а через моє невігластво, що стосується фізичного простору, який та країна займає на земній кулі, ще й зажило своїм особливим життям. Шорстке «Ар» на початку викликало в моїй уяві картинки із золотом, бовванами, загубленими містами в джунглях. Воно плавно підводило до притлумлених та зловісних покоїв «Ген» і яскравого питання наприкінці — «Тина». Дурня це все, та в плутаних обставинах сама вже власна назва була одним із небагатьох доступних певних фактів, якоюсь криптограмою чи ключем. Але не від цього я підскочив ніби вжалений, а від усвідомлення, який тоді був час — дев’ята двадцять, коли я звірився з годинником. Вони вже всі (всі?) на літаку мчать до химерної Аргентини в темних небесах моєї уяви.

Я відклав книжку, підійшов до стільця й сів, визираючи у вікно, забувши про роботу до кінця ночі.

Вихідні збігли по-звичному для мене — за заняттями грецькою мовою, самотніми прийомами їжі в Трапезній і в супроводі щораз сильнішого спантеличення, яке на мене навалювалося вдома. Вони ранили мої почуття, і мені бракувало їхнього товариства сильніше, ніж я міг очікувати. Крім того, дуже дивно поводився Банні. Кілька разів протягом вікенду я його бачив із Меріон та її компанією. Вони вели поважні бесіди й витріщалися з непідробним захватом (усі друзі Меріон готувалися стати вчителями початкової школи, а тому в них Банні вважався страшенним ерудитом, бо вивчав грецьку мову та носив дрібні окуляри в дротяній оправі). Одного разу я його бачив у товаристві старого кумпеля Клоука Рейберна. Але того я знав поганенько, тому не наважився зупинитись і привітатися з ними.

Заняття з грецької мови в понеділок я чекав із загостреним відчуттям цікавості. Того ранку я прокинувся о шостій. Щоб не видатися безумцем і не з’явитися зарано, я, повністю вдягнувшись, просидів у кімнаті ще якийсь час. Але який же то був трепет, коли, поглянувши на годинник, я зрозумів, що як не покваплюся, то спізнюсь. Я схопив книжки й кулею вилетів із кімнати. На півдорозі до Лікею збагнув, що біжу, і примусив себе уповільнитися до кроку.

На момент, коли відчиняв двері чорного ходу, я вже перевів подих. Сходами піднімався повільно, перебирав ногами під незвично спорожнілі думки — так я почувався в дитинстві на Різдво: після ночі шаленого збудження ти спускаєшся вниз до передпокою й замкнених дверей, за якими лежать подарунки, ніби нічого не сталося, ніби