Донна Тартт - Таємна історія

Біля мого столика двійко неандертальців здирали гроші в стилі «бабло або життя» на пивну вечірку в скульптурній майстерні. От цих двох я знав, та, зрештою, навчатися в Гемпдені й не знати цих двох просто неможливо. Перший — синок відомого рекетира із Західного узбережжя, другий — чадо знаменитого кінопродюсера, відповідно — президент і віце-президент Студради. На своїх посадах вони займалися переважно тим, що організовували алкотурніри, конкурси мокрих футболок та чемпіонати з боротьби в грязюці серед дівчат. Обоє під два метри, з постійно роззявленими ротами, зарослі щетиною тупо-тупо-тупаки. Навесні, після переходу на літній час, цей типаж до світанку лишається «засмагати» на вулиці, світячи голим торсом, з одноразовими відерцями-кулерами для спиртних напоїв та касетниками. Практично всі їх вважали хорошими хлопцями, та й вони справді були нічого так, особливо якщо тобі вистачало розуму позичати їм власну машину для пивних забігів, ти радував їх партіями драпу або ще чого. Але обидва — і продюсерський синок особливо — мали якийсь поросячий, шизофренічний блиск в очах, що мені геть не подобався. «Кабан-Випиван» — прозвав його народ, і не від великої любові. Зате йому це прізвисько припало до вподоби й він, йолоп, практично ним пишався, коли напивався й витворяв різні штуки, палив, наприклад, багаття, запихав першокурсників у димарі чи жбурлявся пивними дзбанками в зачинені вікна.

Кабан-Випиван (він же Джад) і Френк просувалися до мого столика. Френк виставив уперед бляшанку з-під фарби, в якій уже дзвенів дріб’язок і виднілися зжужмлені банкноти.

— Привіт, студенте, — промовив він. — Сьогодні ввечері жбан-вечірка в скульптурній майстерні. Не хочеш нічого пожертвувати?

Я опустив горнятко кави, понишпорив у кишені піджака й вивудив їм четвертак і пару центів.

— Слухай, — досить загрозливо, як на мене, проказав Джад, — міг би й щедріше насипати.

Οἱ πολλοἱ. Βαρβαροι[94].

— Вибачайте, — я підвівся з-за столу, взяв пальто й пішов геть.

Я повернувся до себе в кімнату, сів за стіл, розгорнув словник, але навіть не глянув на нього. «Аргентина?» — поцікавився я у стіни.

Уранці в п’ятницю я пішов на заняття з французької мови. Кілька студентів куняли на гальорці, безсумнівно, змучені наслідками вчорашньої гульні. Запах дезінфекції та засобу для миття, яким вичищали дошку, супроводжений гудінням флуоресцентних ламп та монотонним переліком дієслів в умовному способі, — усе це й мене заганяло у своєрідний транс, тож я погойдувався в такт нудьзі та втомі, ледве вловлюючи плин часу.

Вибравшись із аудиторії, я спустився до платного телефону-автомата, набрав номер заміського будинку Френсіса й дозволив гудку пролунати разів так із п’ятдесят. Ніхто не відповів.

Я поплуганив снігом до Монмут-Гаусу, піднявся до себе й замислився, точніше, не замислився, а просто витріщився у вікно на обледеніле гілля тисів. Трохи згодом я пересів за стіл, але все одно мені не працювалося. Квитки в один бік, сказала оператор. Поверненню не підлягають.

У Каліфорнії зараз була одинадцята ранку. Обоє батьків мають бути на роботі. Я спустився на перший поверх до свого старого товариша телефону й за рахунок батька набрав бостонську квартиру матері Френсіса.

— Річарде, то це ти? — вона нарешті впізнала мене. — Серденько, як добре, що ти подзвонив. Я гадала, ти проведеш Різдво з нами в Нью-Йорку. Де ти зараз, серденько? Тебе треба забрати?

— Ні, дякую, я в Гемпдені, — відповів я. — А Френсіса можна?

— Серденько, він же на заняттях, правда?

— Перепрошую, — схвильовано вибачився я. З мого боку було нерозумним дзвонити, не продумавши, що саме їй казати. — Це моя провина. І, напевне, помилка.

— Пардон?

— Мені здавалося, він щось казав про поїздку до Бостона сьогодні.

— Ну, любчику, якщо навіть він і в Бостоні, то ми все одно не бачилися. Нагадай іще раз, де ти? Може, мені все-таки відправити по тебе Кріса?

— Ні, дякую. Я не в Бостоні. Я в…

— То ти мені з університету телефонуєш? — стривожилася вона. — Що сталося, серденько?

— Ні, мем, усе гаразд, — збрехав я. На якусь мить у мене знову прокинулося вже звичне імпульсивне бажання кинути слухавку, але тепер було запізно. — Френсіс приходив у гості минулого вечора, мене вже геть зморило було в сон, і я готовий присягнутися, він щось говорив про поїздку до Бостона… О! А от він уже йде сюди! — тупо фантазував я, сподіваючись, що мене не зловлять на блефі.

— Куди йде, серденько? До тебе?

— Я вже бачу його на газоні. Щиро дякую вам, пані е-е, Абернаті, — тупив я й далі, так і не спромігшись пригадати прізвища її нинішнього чоловіка.

— Серденько, називай мене Олівією. Поцілуй того розбишаку від мене й нагадай, щоб обов’язково набрав мене в неділю.

До нитки спітнілий, я хутко розпрощався й саме повернув назад на сходи, коли побачив Банні, що, виряджений в один зі своїх новеньких святкових костюмів, жваво пережовуючи немаленький кавалок жувальної гумки, прудко наближався до мене з глибини коридору широким кроком. Попри те, що це була остання людина, з якою я хотів би переговорити, виходу він мені не залишав.

— Привіт, старий! — гукнув він. — Куди це намилився Генрі?

— Не знаю, — невпевнено помовчавши, відповів я.

— І я теж, — войовниче відказав він. — З понеділка не бачилися. Так само як і з Франсуа чи двійнятами. А з ким ти оце щойно говорив?

Я не знав, що йому відповісти.

— Із Френсісом, — знову збрехав я. — Я говорив із Френсісом.

— Гмм, — він сперся на стінку, запхнувши руки в кишені. — А звідки він дзвонив?

— По-моєму, з Гемпдена.

— Десь тут поруч?

У мене загривком пробіг холодок. Що йому про це відомо?

— Ні, не знаю.

— А Генрі тобі нічого не казав, він випадково не поїхав із міста?

— Ні. А що?

— Останні кілька ночей у його квартирі не світиться жодне вікно, — помовчавши певний час, відповів Банні. — Машини ніде немає. Принаймні на Вотер-стріт її не видно.

Із якоїсь дивної причини я розсміявся. І рушив до чорного ходу. У дверях угорі було віконце, з якого якраз виднілася автостоянка біля тенісних кортів. Машина Генрі, що за всі ці дні не зрушила з місця, постала перед наші ясні очі. Я махнув у її бік рукою.

— Он вона де стоїть, — сказав я. — Бачиш?

Банні став повільніше ремиґати, і в його погляді відображалися спроби здійснити мисленнєвий процес.

— Кумедно.

— Чому?

Він задумливо видув рожеву бульку, що повільно надималась, а потім гучно луснула, обліпивши його губи.

— Та просто так, — швидко відказав він і заремиґав із колишньою жвавістю.

— Чого б їм було їхати з міста?

Банні