Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

Лише часте уривчасте дихання, як після забігу на довгу дистанцію, нагадувало про нещодавню істерику. Відірвавши руки від свого обличчя, Кінь схопився за недопиту пляшку горілки, що стояла на столі, зробив кілька великих ковтків.

— Далі що? — підганяв Діма.

— Ну, вони трохи побули й пішли додому. На хаті лишився тільки я, Гоша і той уйобок з дівчиною.

Діма теж схопився за пляшку і хильнув. Горілка потекла горлом, обпікаючи стравохід. Шлунок одразу ж скрутило голодним спазмом. Кінь, уже майже заспокоївшись, говорив далі:

— Він мав з собою пакет «єшки». Я відмовився, наркотики — то не моє, ти ж знаєш. Гоша трохи спробував, а ті двоє дістали ще щось, змішали, обдовбалися у хлам.

Діма теж ніколи не пробував наркотиків, хоч у їхній тусовці часом хтось приносив якісь пігулки або порошки. Завжди відмовлявся, лише кілька разів пробував курити травку.

— І та дура полізла до Гоші. Поки Макс ходив відлити, вони почали лизатися, а як повернувся — застукав їх. Отоді його й понесло. Він спочатку відтягнув її і кинув на підлогу... А та дурна курка — ні, щоб захищатися чи щось брехати! — розвела ноги прямо там, на підлозі, почала ліпити, що у Гоші хуй як треба, не то що в Макса... ну і його попаяло.

— Діана? — згадав Діма не вельми приємне знайомство. — Що ж він зробив?

Кінь здригнувся, трохи помовчав, а тоді розповів:

— Макс... ну, він почав її бити, просто забивати на смерть... ногами, кулаками... карочє, молотив без розбору куди. Гоша поліз захищати дівку і теж получив серйозно...

— А ти де був?

Кінь ніяково опустив очі:

— Чувак, я лежав бухий в гівно. Коли почалася заварушка, відповз у куток, бо тупо не міг встати на ноги.

— А де вони всі? — перепитав Діма.

— Той уйобок розбив Діані голову об батарею і вирубив Гошу. Потім поволік її у ванну. Далі я вирубився, а коли проснувся, Макс піднімав Гошу і кричав йому, що як не допоможе позбутися тіла, він уб’є нас усіх.

— От гівно!

Діма відчував, як страх підступно облизує ребра. Всередині залоскотало й похололо водночас.

— А давно вони пішли? Куди? Ти знаєш? — почав сипати запитаннями.

— На річку. Я чув, як Гоша йому сказав, що тут близько до річки.

На мить обоє замовкли. Квартира потонула в лункій тиші. Не було чути ані автомобілів з вулиці, ані обуреного гомону сусідів чи булькання води у трубах. Лише нерівне дихання двох наляканих підлітків.

А там, за вікном, був інший світ — нормальний, спокійний. Світ, де вони ходили до школи, потай курили у завулках цигарки, слухали музику, розважалися. Тут, у цій покривавленій квартирі, хлопці втрапили у пастку — тепер вони свідки злочину. Тепер це і їхній злочин також. І їм обом це так не минеться.

— Бо він повернеться, — пошепки озвучив Діма те, про що думали обоє. — Розправиться з Гошею, а тоді повернеться по тебе. По нас обох. Треба щось робити.

Діма встав і вийшов на балкон, а повернувся звідти із загорнутим у стару футболку пістолетом, яким нещодавно — і водночас ніби у минулому житті? — вихвалявся Гоша, аби «покращити» йому настрій.

— Краще не буває! Ходімо... — сказав другові, і той скорився.

Аби зустрітися з ними, довелося телефонувати. На щастя, Гоша взяв телефон з собою й одразу ж відповів на дзвінок. Хлопці домовилися про «стрілку» на узбережжі, біля спорткомплексу ІФНТУНГ.

Було холодно і темно. Потік автомобілів по вулиці Набережній практично припинився — хіба іноді пролетить якась самотня вантажівка чи таксівка, поспішаючи на виклик. Діма нервував. Він запхав пістолет до кишені своєї джинсівки і щосили стискав тверде руків’я. Зброя додавала якоїсь хворобливої упевненості. Коли за десять хвилин з темряви випірнуло два силуети, хлопці затамували подих.

Ніхто не збирався нікого вбивати. Вони просто хотіли поговорити, трохи налякати... але Макс почав розмову із погроз. Спершу кинувся з кулаками на Гошу, адже це він став причиною конфлікту й подальшого убивства. Гоша щось відповів, Макс його вдарив.

А потім оскаженілий харків’янин з розмаху торохнув кулаком Коня. А що той був дуже високим на зріст, поцілив йому кулаком не в голову, а в грудину. Проте й цього наразі вистачило — Кінь зігнувся навпіл і закашлявся. Затим Макс повернувся до Гоші й почав його лупцювати з подвійною жорстокістю — навіть у темряві Діма побачив, як фонтанує кров з розквашеного носа. Тоді Діма, наче уві сні, дістав пістолет і навів на Макса. Саме тоді, коли той жбурнув Гошу головою об каміння.

Рука зрадницьки тремтіла. Тож Діма навіть не встиг намацати пальцем запобіжник, як Макс з розгону повалив і його на кам’яний берег. Пістолет випав та відлетів кудись у темряву. Хлопець боляче приклався головою об камінець, і на якусь частку секунди його світ перестав існувати. Тоді Макс вишкірився, ухопив його за рукав джинсівки і поволік до води. Діма досі пам’ятає, як холодна річкова вода з Бистриці набиралася йому в кросівки.

А за мить пролунав перший постріл.

Коли він звів безтямну голову, побачив на відстані кількох метрів Коня, що судомно стискав пістолет у витягнутій руці й кричав без тями. А тоді з диким вереском Кінь кинувся вперед і ще двічі вистелив упритул у навіжену пику Макса, який нарешті гепнувся на каміння біля самої води, зовсім поруч із Дімою. Той похапцем почав відсуватися, рачкуючи. Довкола зміїлися бризки крові — хтозна де та чиєї, усі четверо там добряче наслідили...

Якби не Кінь та Гошин пістолет, ніхто з них уже не вернувся б додому.

Розділ 39

— Яке повне ім’я цього Гоші? Знаєш?

Поліцейські сиділи мало не з роззявленими ротами. Хіба так буває, що розслідуючи одну справу, закривають зовсім іншу? Новак, Малярчук та інші вдоволено потирали долоні. Всі, окрім Назара. Старший слідчий завмер і дивився на затриманого скляними очима. Звісно, він знав, як друзі кличуть його Костю, бо це прізвисько причепилося до малого ще з п’ятого класу, коли той почав стрімко рости...

— Григорій, — відповів Діма.

Він почувався виснаженим. Розповідаючи поліцейським про події тієї ночі, ніби знову їх переживав. Здавалося, постарів на ціле життя, хоч минув насправді лише тиждень.

Після того, як Кінь прикінчив Макса, вони підхопили непритомного Гошу й