Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

померлого, змушує повертатися нас до таких місць. Вони самі собою мають бути наділені щільною субстанцією, бо як інакше пояснити той факт, що я знову й знов повертаюся до квартири в передмісті Берліна, про яку знаю тільки те, що хотів орендувати в ній одну кімнату, але та вже була здана? Очевидно, навіть серед білого дня, попри всі наші справи, ми пересуваємося у сновидному світі, який розставляє інші акценти, хоча ми їх майже не помічаємо. Коли стається щось значне, то виникає враження, ніби воно стало реальністю, вийшовши з цього сновидного шару.

Я роззираюся у знайомих приміщеннях; тут віддавна зупинялися нижчі чини з розташованого неподалік гарнізонного батальйону. Меблі мінялися доволі рідко; вони були дешеві й безособові, і так уже добрих п'ятдесят років.

Надто багато книжок — так вважали майже всі, хто навідувався сюди до мене. Над канапою я повісив на гаках книжкову поличку; одного дня вона звалилася — ото був сюрприз, коли я повернувся додому. Англійська історія Г'юма[289] була заважка; пізніше я подарував її Валеріу Марку[290]. Є одна книжка про смерть бібліофіла, де головну роль відіграє саме такий випадок із поличкою разом із падінням з драбини. Поняття «бути розчавленим книжками» стає тут цілком наочним. Дотепер я відчуваю цю загрозу, коли роззираюся у власному домі.

Мені було необхідно виїхати з цього будинку й переселитися деінде; тут мені більше не подобалося. Підійматися на декілька поверхів вище чи опускатися нижче мені ніколи не було особливо складно; і хоча суспільство слід сприймати всерйоз, але також і не надто серйозно. З іноземним легіоном я одразу опустився аж до підвалу; а що стосується basse-pègre[291], то лише в штрафному батальйоні та в Каєнні[292] було добірніше товариство.

І те, що у пруссаків я все-таки одержав якусь посаду, варте тим більшої уваги, що в моїх паперах було вказано про перебування в іноземному легіоні. Тож вони були доволі люб'язні, адже, як я з часом довідався від Бенуа[293], легіонер вважався особою підозрілою й перебував під наглядом. Значно пізніше в твердині паризьких секретних служб під час окупації я прослухав доповідь одного функціонера про попередню реєстрацію в картотеці підозрілих елементів — поряд із червоними іспанцями та російськими емігрантами називали також легіонерів. Порівняно з євреями та комуністами то була дрібнота, на якій спеціалізувалася ця банда на авеню Фош[294], але правдою є також те, що від того, хто був у легіоні, чекали чого завгодно.

А проте ексцеси рідко трапляються на порожньому місці. Зазвичай вони вказують на те, що існуючі відносини є незадовільними, вони мають ту перевагу, що раптово закінчуються й не відкладаються надовго.

Білі ночі

142

Тієї миті, коли у своїй оповіді я хотів переключитися на Схід, натрапляю на прогалину, яку ледь не проминув: йдеться про кокаїн. Мені важить не складання каталога наркотиків — цю справу я лишу для фахівців — а окреслення станів, які вони викликають та які варто очікувати.

При згадці про кокаїн мені на думку спадає Бодо, мій одноліток, з яким я познайомився після Першої світової війни і яким я свого часу захоплювався.

Тип, що приваблював нас на шкільній лаві, а потім у двадцяті роки, належав до загальних улюбленців; таких можна зустріти скрізь, де люди збираються задля роботи чи задоволення. Такий завжди перебуває в центрі уваги: фізично та фізіогномічно приємний та ще й кмітливий хлопець, з яким кожен хотів би дружити. Добрий гімнаст, танцюрист, фехтувальник, вершник, водій, а також чудовий оратор, мастак на всі руки. Він був добре вихованим, але без надмірностей; ще з ранніх років все йому легко вдавалося. В університетах такий одержує місце асистента, а у війську — пост ад'ютанта. Товариші обирають його старостою групи. Його визнають, а проте тут треба дочекатися переходу до справжнього авторитету. Бо там можуть критися розчарування, подібні до тих, які приходять з ламанням голосу. Цей типаж є трохи легковажнішим і делікатнішим; я звертаю увагу на те, що особливо часто перетинався з такими людьми серед пілотів. Я мав схильність до цього, певну елементарну спорідненість з повітряними знаками. Пригадую Удета[295], про якого за сніданком я чув, що «на задниці летіти краще, ніж на голові», з чим я цілком міг погодитися. Так виглядало, ніби він мав досягнення і як повітряний акробат. Його доля — типова; політика принесла самі лише труднощі.

І ще дещо справило на мене в ті роки неабияке враження: перша літературна бесіда. Власне, тут не обов'язково доторкнутися до світу книжок у вузькому сенсі слова, достатньо зустріти людину, «яка має про це власну думку». Потім настає фаза усамітнення з багатогодинними прогулянками вдвох та дискусіями до глибокої ночі. І якщо простежити історію злочинів, то вона часто повертається до такої розмови, з якої виводять корінь змовництва. Не меншою мірою все це стосується й доброго впливу: якби Раскольніков замість того, щоб провадити розмови із самим собою, відкрився Разуміхіну, то до злочину справа б не дійшла.

У Бодо поєднувалося те і те: він захоплював як у товаристві, так і за довірливою розмовою. Щасливий випадок, який повторювався в моєму житті та супроводжував у перехідні часи, які ставали все довшими і які все важче було пережити.

Коли я переїхав до Берліна, тобто доволі рано, ми загубили один одного з очей і зустрілися знову лише одного разу, а саме під час однієї з «ґеорґіївських зустрічей[296]» у Парижі. Аби знову згадати його, я дістав папку з його листами.

Здається, що легка рука, яка вела його по життю, не зрадила навіть під час лихих переходів, через які мало хто пройшов цілим і неушкодженим, — навіть під час останнього переходу доля не відвернулася від нього.

143

В окреслених тут характерів не бракувало труднощів — вони неминучі. Проте і в цьому їм пощастило.

Зі зникненням станового світу та його цінностей після Першої світової війни тут, як і в