Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

що його підманула, на ту, що постала перед ним зі схрещеними руками посеред його власної музичної зали. Як відомо, в п’ятдесят років очам уже не можна довіряти, ми починаємо моргати, щулити їх, ніби наподоблюючи героїв дикого заходу або давніх мореплавців, у сідлі або на прові каравели, з рукою на крисах капелюха і пильним поглядом, що роззирається в далеких обріях. Жінка вдягнена інакше, в штани та шкіряну куртку, то напевно інша особа, пояснює віолончеліст серцеві, але той, хто має гостріший зір, підказує, розуй очі, це вона, тепер уважай на себе. Жінка підвела голову, й віолончелістові сумніви відпали, то таки вона. Добридень, промовив він, зупинившись біля лавки, чого-чого я сьогодні не чекав, то це зустріти вас тут. Добридень, я прийшла попрощатися й вибачитися за вчорашню непояву на концерті. Віолончеліст сів, відчепив псові повідець, сказав йому, Біжи, та, не дивлячися на жінку, продовжив, За що мені вас вибачати, щось таке трапляється повсякчас, люди купують квитки, а потім із тієї чи тієї причини не можуть прийти, то річ природна, А наше прощання ви ніяк не прокоментуєте, запитала жінка, Це дуже мило з вашого боку, що ви надумали прийти попрощатися з незнайомцем, хоча мені геть невтямки, звідки вам може бути відомо, що я цей парк щонеділі навідую, Обмаль є того, що мені про вас не відомо, Будь ласка, не повторюймо безглуздих четвергових розмов на виході з театру та пізніше телефоном, ви про мене нічого не знаєте, ми ніколи раніше не бачилися, Не забувайте, що я була на репетиції, І я не розумію, як вам це вдалося, наш дириґент дуже не любить пускати сторонніх, і тільки не розповідайте мені, що ви й його знаєте, Не так, як вас, але ж ви виняток, Краще б я ним не був, Чому, Ви хочете, щоб я вам це сказав, справді хочете, щоб я вам це сказав, запитав віолончеліст палким, майже розпачливим голосом, Хочу, Бо я закохався в жінку, про яку нічого не знаю, яка бере мене на кпини, яка завтра десь завіється й яку я більше ніколи не побачу, Я виїжджаю сьогодні, не завтра, Ще й оце на додачу, І то неправда, що я вас беру на кпини, А дуже скидається саме на те, Що ж до вашої закоханости, то не чекайте від мене відповіді, деякі слова мені не вільно вимовляти, Ще одна таємниця, І не остання, Із цим прощанням їм усім настане край, Але на зміну можуть прийти інші, Будь ласка, дайте мені спокій, не мучте мене більше, А лист, Мені до того листа нема діла, Якби я навіть хотіла, то не могла б вам його віддати, бо залишила в готелі, сказала жінка з усміхом, Тоді подеріть його, Я поміркую, що з ним робити, Що там міркувати, подеріть його та й квит, Жінка підвелася на ноги, Ви вже йдете, поцікавився віолончеліст, не встаючи. Голову він мав похнюплену, щось залишилося недосказаним. Я до вас жодного разу не доторкнувся, стиха вирвалося в нього, Це я не хотіла, щоб між нами був доторк, Як вам це вдалося, Мені це не важко, І навіть тепер ні, Навіть тепер ні, Хоч руку подайте, Руки маю холодні. Віо­лончеліст підвів голову. Жінки поряд уже не було.

Чоловік із псом рано полишили парк, перекладанці помандрували з ними додому, вилежуватися на осонні вони не стали. Пообіддя, невеселе, тяглося без кінця, музи´ка взявся був за книжку, прочитав пів сторінки й відклав її вбік. Сів був за фортеп’яно трохи пограти, але руки не слухалися, вони були затерплі, холодні, ніби мертві. І коли він вхопився був за улюблену віолончель, власний інструмент йому не піддався. Він закуняв у фотелі, прийшло бажання зануритися в сон без кінця-краю, ніколи більше не прокидатися. Пес, лежачи на підлозі, спостерігав за ним, марно чекаючи на якийсь знак. Може, знеохоту в господаря спричинила та жінка, що їм зустрілася в парку, промайнуло в його голові, нема-бо правди в прислів’ї, як з очей, так і з думки. Узагалі ті прислів’я тільки збивають нас із пантелику, зробив остаточний висновок пес.

У двері задзвонено об одинадцятій. У котрогось сусіди якісь негаразди, припустив віолончеліст і пішов відчинити. Добривечір, сказала жінка з ложі, ступаючи на поріг, Добривечір, озвався музи´ка, поборюючи спазми в горлі, Ви не запросите мене до себе, Звісно, заходьте, будь ласка. Він пропустив її всередину, замкнув двері, усе поволі й потроху, щоб серце йому не вибухнуло. На непевних ногах він провів її до музичної зали, непевною рукою вказав на фотель. Я гадав, що ви вже поїхали, кинув репліку він, Як бачите, я постановила залишитися, відповіла жінка, Але завтра поїдете, Таку обіцянку я дала, Мабуть, ви принесли листа, замість подерти його, Так, він лежить у моїй торбинці, То віддайте його мені, Це ще встигнеться, я вже раз вам казала, здається, що скорий поспіх людям посміх, Як собі бажаєте, я здаюся на вашу волю, Насправжки, Це моя найбільша вада, все, що я кажу, буває насправжки, навіть тоді, коли людей розсмішу, особ­ливо тоді, коли людей розсмішу, У такому разі я наважуся спитати, чи ви не зробили б мені одну ласку, Яку саме, Скомпенсуйте мені неприхід на вчорашній концерт, Не розумію як, У вас тут стоїть фортеп’яно, Облиште цю думку, піаніст із мене посередній, Або віолончель, То інша справа, я міг би заграти вам одну-дві речі, якщо вам на тому дуже залежить, А вибрати я можу, запитала жінка, Так, але тільки те, що мені до снаги, на що стане мого хисту. Жінка взяла в руки альбом із баховою шостою сюїтою й попросила, Оце, Вона дуже довга, більш як на пів години, а вже робиться пізно, Я повторюю, все встигнеться, У прелюдії є фраґмент, із яким мені тяжко впоратися, То пусте, перескочте через нього, коли дійдете до того місця, сказала жінка, а може, й потреби такої не буде, перевершите самого ростроповіча, ось побачите. Віолончеліст усміхнувся, Будьте певні. Він розгорнув альбом на пюпітрі, глибоко вдихнув і видихнув, поклав ліву руку на ґриф віолончелі, права рука провела смичком побіля струн, і гайда. Як далеко йому до ростроповіча, він знав аж задобре, з нього тільки оркестрант, якому на примху програми іноді випадають сольні партії, але тут, перед цією жінкою, із псом попід ногами, в цю пізню пору, оточений книжками, нотними альбомами, партитурами, він перевтілився в йогана себастьяна баха, коли той у кетені писав опус, якому пізніше дадуть номер тисяча двана­дцять, майже досягши своїми працями числа учинених при створенні світу. Складний фраґмент він і сам незчувся, як віртуозно подолав, під вправними руками віолончель шепотіла, говорила, співала, ревла, ось чого бракувало ростроповічу, цієї музичної зали, цієї години, цієї жінки. Коли він дограв, її руки вже не були холодні, його аж палали, тож вони самі собою сплелися разом в одне ціле. Було вже далеко по першій ночі, коли віолончеліст запитав, Вам треба ви´кликати таксівку до готелю, а жінка відповіла, Ні, я залишуся в тебе, й підставила йому вуста. Вони зайшли