Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

Минула й ніч, і ні слівця від неї. Спав віолончеліст іще гірше, ніж попередньої ночі. У суботу зранку, перед виходом із дому на репетицію, йому майнула в голові химерна думка порозпитувати по найближчих готелях, чи в них не зупинилася жінка з такою фігурою, з таким кольором волосся, з такою лінією вуст, з таким усміхом, з такими жестами рук, але до здійснення цього нісенітного наміру не дійшло. Було очевидно, що йому одразу даватимуть відкоша, з неприхованою підозрою та різкістю в тоні, Ми не маємо права надавати відомості, що вас цікавлять. Репетиція пройшла для нього ні гарно, ні погано, він обмежився тим, що грав по- писаному, намагаючись тільки не фальшивити понад міру. По її закінченні він знову поквапився додому. По дорозі він думав, що в разі, коли вона телефонувала під час його відсутности, їй не було як залишити повідомлення через брак отого нещасного автовідповідача в його апараті, Я не з епохи п’ятисотрічної давнини, я троглодит із кам’яного віку, всі нормальні люди ставлять собі автовідповідачі, тільки я один його не маю, пробурмотів він. Та наступні кілька годин дали чіткий доказ того, що вона таки ж не телефонувала. Загалом беручи, хто не дотелефонувався до когось, телефонує ще раз, але клятий апарат уперто мовчав упродовж пообіддя, байдужий до дедалі розпачливіших із бігом хвилин позирків віолончеліста. Спокійно, є всі ознаки того, що дзвінка від неї не буде, можливо, якісь причини їй стали на заваді, але ж вона піде на концерт і вертатимуться вони обоє разом тією самою таксівкою, що й після попереднього концерту, а коли доїдуть до цього місця, він запросить її до себе й вони матимуть нагоду неквапно побалакати. Вона врешті віддасть йому жаданого листа, й потім вони обоє навтішаються надмірними похвалами, написаними нею в мистецькому запалі після репетиції, на якій він її не бачив, і він скаже, що з нього кепський ростроповіч, а вона, що хтозна, які повороти йому готує майбуття, й коли вони вже набалакаються до краю, або ж коли слова почнуть іти в один бік, а думки в інший, тоді стане видно, чи вимальовується щось таке, про що варт буде згадувати на старі літа. У такому душевному стані віо­лончеліст полишив свою домівку, той-таки душевний стан привів його до театру, з тим самим душевним станом він вийшов на сцену й сів на своє місце. Ложа була порожня. Вона запізнилася, сказав він сам собі, ось-ось має з’явитися, адже дехто ще заходить до зали. То була правда, перепрошуючи за завданий клопіт тих, що вже встигли сісти, спізнілі глядачі діставалися своїх місць, але жінка так і не з’явилася. Може, в антракті. Марні очікування. Ложа залишилася порожньою до самісінького кінця. Та все ж можна було не без надії сподіватися, що, не мігши прийти на концерт із причин, які пояснить, вона чекатиме на нього перед театром, біля входу для артистів. Не було її й там. А що надіям притаманна властивість одна одну породжувати, завдяки чому вони, попри таку силу нездійснень, ще не перевелися в цьому світі, то чи не чекатиме вона біля входу в під’їзд, з усміхом на вустах і листом у руці, Ось нате, де обіцянка, там і данка. Не було її й тут, віолончеліст зайшов до свого помешкання, наче робот, старезний, ще першого покоління, що йому треба було просити дозволу в однієї ноги, аби переставити другу. Він відтрутив пса, який прийшов з ним привітатися, притулив віолончель абиде й абияк і гепнувся на ліжко. Маєш собі научку, йолопе, й цілком заслужену, в які дурні ти пошився, поприписував на власний розсуд значення словам, а тепер видно, що сенс вони мали зовсім інший, але його ти не знаєш і ніколи не знатимеш, ти повірив усмішкам, а то були всього-навсього свідомо розраховані м’язові скорочення, ти забув, попри ласкаве нагадування, про свій п’ятисотрічний баґаж літ, і ось тепер лежиш, наче ганчірка, на ліжку, де думав бути з нею, а вона тим часом сміється з того, як ти сів маком, і взагалі з твого безнадійного недоумства. Забувши про образу, відштовхнутий було пес прийшов його втішати. Він поклав передні лапи на матрац, підтяг тіло, поки не доліз до лівої руки господаря, відкинутої безглуздо й безсило, й легенько поклав на неї голову. Він міг би її лизнути раз і ще багато разів, як те поробляють пси пересічні, але природа, в цьому разі прихильна, наділила його особливою чулістю, що підказувала йому навіть різні способи зовнішнього вираження завжди тих самих і незмінних емоцій. Віолончеліст повернув тіло в бік пса, зігнувся так, щоб його власна голова опинилася на відстані долоні від собачої, й вони обидва залишилися в цих позах, дивлячись один на одного й безслівно промовляючи, Врешті-решт, я не маю уявлення, хто ти такий, але яка різниця, головне, що ми один одного любимо. Віо­лончелістова розпука потроху меншала, адже, сказати правдоньку, таких ситуацій у світі хоч греб­лю гати, він чекав, вона підманула, вона чекала, він підманув, в істоті речі для нас, неприторенних скептиків і невірних хом, значно гірше було б, наприклад, зламати собі ногу. Сказати це було легко, але далеко краще було б помовчати, бо слова часто справляють ефект, протилежний задуманому, аж настільки, що зовсім не дивина після прокльонів і запевнень, Я її ненавиджу, Я його ненавиджу, бачити, як той самий чи та сама, хто це сказав чи сказала, одразу ж по тому заходяться плачем. Віо­лончеліст усівся на ліжку, обійняв пса, який на додатковий знак солідарности поклав йому лапи на коліна, й удався до самокартання, Ану збери себе докупи, їй-богу, годі вже слину розпускати. Потім звернув запитання до пса, Ти, ясна річ, хочеш їстоньки. Вимахуючи хвостом, пес відказав, Авжеж, їстоньки я хочу, бо вже не їв кілька годин, й обидва вони рушили на кухню. Собі віолончеліст не взяв нічого, бо не мав охоти, та й застряглий у горлі клубок заважав би йому ковтати. По спливі пів години він уже був у ліжку, випивши перед тим піґулку снодійного, користь від якої, одначе, була невелика. Він то прокидався, то засинав, і знову то прокидався, то засинав, йому не виходило з голови, що треба бігцем-бігцем наздоганяти сон, щоб нічниці не присусідилися до нього в ліжку. Жінка з ложі йому не снилася, але раз він прокинувся й побачив, як вона стоїть посеред музичної зали зі схрещеними на грудях руками.

Наступний день припадав на неділю, коли треба було вивести пса на прогулянку. За любов любов’ю платиться, неначе наполягало готове до виходу звіря, аж гризучи повідець. Коли віолончеліст, уже в парку прямував до своєї улюбленої лавки, виявилося, ще здалеку, що на ній сидить якась жінка. Садові лавки нічийні, призначені для загального користування та найчастіше безкоштовні, й тому, хто нас випередив, не скажеш, Ця лавка моя, зробіть ласку й пошукайте собі іншу. Цього ніколи не зробив би такий вихований чоловік, як віолончеліст, тим більше, коли ця постать йому виглядала схожою на ту саму жінку, що він її бачив у ложі першого класу, на ту,