Марина Гриміч - Клавка

Коли секретарка вийшла, Клавка відкусила перший шматочок і мимоволі заплющила очі. М-м-м! Французька булочка з білосніжного борошна з маслом і голландським сиром! Це було блаженство.

Майже нечутне тремтіння, яке ще кілька хвилин тому тривожило її, десь зникло, його заступила благодушність, що розлилася по всьому тілу.

Клавка кинула замість однієї три грудочки цукру в чай і вже після першого ковтка відчула приплив сил.

Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович дивилися на неї з портретів батьківськими поглядами, немов припрошуючи: «Кушай, кушай, дєтка!»

Клавка зиркнула на Олександра Сергійовича: він повністю поринув у роботу, підкреслював червоним олівцем рядки і робив на полях нотатки.

Вона вже закінчила перший бутерброд і жадібними очима дивилася на другий. Її виховання не дозволяло взяти його. Однак шлунок верещав: «Ще, ще!»

Зусиллям волі вона відірвала погляд від тарілочки і спрямувала його на книжкову шафу.

В одній секції стояли рівним стовпчиком книги однакового розміру. Написи на корінцях свідчили, що це твори Леніна й Сталіна. Поряд вишикувались брошурки з матеріалами всіх з’їздів та пленумів. Трохи нижче, як і годиться, — Горький. Були також Толстой і Пушкін, а цей маленький томик схожий на Шевченка. Так, «Кобзар».

Вона перевела погляд на сусідню секцію книжкової шафи. Примруживши очі, помітила, що це підбірка «Звезди», «Ленинграда», «Вітчизни» і «Дніпра», окремими купками лежали «Перці», «Літературна газета». З журналів стирчали закладки з нарізаного вручну кольорового паперу — червоні, жовті й зелені.

«Ось воно — лігво Аїда!», — подумалося їй, однак на цей раз (можливо, після солодкого чаю і божественного бутербродика) — без внутрішнього тремтіння.

Звичайно, наявність «крамольних» журналів у кабінеті відповідального за всю ідеологію співробітника ЦК цілком закономірна. І це не доказ того, що відбір творів і авторів, приречених на критикування, відбувається тут. Чому ж у неї така впевненість, що це саме він?

Клавка повернула голову й зиркнула на Йосифа Віссаріоновича і Лазаря Мойсейовича.

«Це ВІН!» — підморгували вони їй.

Це ВІН? Той, що примушує тремтіти українських радянських письменників, той, що робить їхнє життя нестерпним, той, що позбавляє їх сну і самоповаги?

Вона автоматично перевела погляд на Олександра Сергійовича і знову засумнівалася.

Бакланов уже був на останніх сторінках стенограми. Червоний олівець працював активно, як то кажуть, по-партійному.

Клавка відчула знову в районі сонячного сплетіння ледь відчутну вібрацію, ненав’язливу, але ритмічну.

Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович дивилися на неї вже без партійної пильності, але з якимось цілком людським зацікавленням.

«Як на кандидатку на роль Персефони», — подумалося їй.

Ця думка її не злякала. Вона її мобілізувала. Вона їй щось підказувала. Що саме — треба було ще розібратися.

Клавка допила залишки чаю, поласувавши останніми — не розчиненими у воді — кристаликами цукру.

Асоціація з Персефоною, що несподівано виникла в голові, викликала в неї внутрішнє відчуття приреченості: Аїд зробив свій вибір, і від нього, як і в давньому грецькому міфі, їй нікуди не подітися. Головне — бути розумною Персефоною, а не тупою бабою.

— Ну що ж, я закінчив, — бадьоро сказав Олександр Сергійович.

Клавка підвелася з місця.

— Ви навіть чайку не попили, — делікатно зауважила Клавка.

— Зараз і візьмуся за нього! Я люблю холодний чай.

«Аїд любить холодний чай», — відзначила у своєму внутрішньому нотатнику Клавка.

— Тоді до вечора? — чи то спитав, чи констатував Олександр Сергійович.

— До вечора! — сказала Клавка і сама собі здивувалася, її тон більше не був боязким…

Вона вже була не Клавка.

Вона вже була Персефона. Ну… майже.

Принаймні в її голові крутився план.

Ідучи червоною килимовою доріжкою коридорами ЦК, вона притискала до грудей папочку і гарячково думала, де б їй знайти місце, щоб почитати нотатки Олександра Сергійовича на полях стенограми Пленуму.

Зайти в туалет? Вона зайшла. Краса. Новенька сантехніка, дзеркала, пахуче мило… Туалетний папір!

Де б тут примоститися? Клавка ще раз обдивилася зручний туалет.

Ні! Читати на унітазі вона не буде.

Помила руки і знову вийшла в коридор з безкінечною червоною доріжкою.

Де б заховатися?

Коридори були порожні, однак небезпека, що хтось вийде з кабінету, побачить молоду дівчину, яка заглядає в папочку, була цілком реальною.

Так і не знайшовши закутка, де можна було б зазирнути в червону папочку, вона вийшла з ЦК на вулицю і роззирнулася. Неподалік входу стояла спілчанська «Волга», але водія на місці не було.

Клавка озирнулась: Овсянніков прогулювався вздовж вулиці Орджонікідзе[53]> і якраз був на її кінці.

Це шанс! — подумала вона і, замість гукнути його, перебігла через дорогу до дерев’яних напівзруйнованих сходів, які вели вниз, до театру імені Франка. Перед тим, як спускатися, вона кинула ще один — контрольний — погляд у бік Овсяннікова. Той стояв до неї спиною.

«Скажу, що не бачила його і подумала, що він поїхав, — придумала собі легенду Клавка. — Прибіжу на Пленум і голосно здивуюся: „Де подівся Овсянніков?“»

Вібрація в ділянці сонячного сплетіння посилилася. Серце гупало на весь скверик біля фонтану, так само недіючого, як і той, що біля РОЛІТу. Клавка зусиллям волі спробувала нормалізувати дихання, аби трохи заспокоїтися. Згадавши часи своєї легкоатлетичної молодості, вона зробила коротку дихальну гімнастику.

Роззирнулася по скверику. Неначе нічого підозрілого. Присіла на лавочку. Відкрила червону папку і почала гортати сторінки стенограми, шукаючи місця, підкреслені червоним олівцем. Біля деяких із них — коментарі на полях, також червоним кольором.

Її голова була світла і прозора, а руки — впевнені.

Виділені рукою Бакланова цитати фіксувались у внутрішньому Клавчиному нотатнику. Вона ще не знала, навіщо це робить, але інтуїція їй підказувала: так треба.

«Не подумайте, Олександре Євдокимовичу, що це стосується безпосередньо вас. Але ви виступаєте як Голова нашої Cпілки, як Голова Правління. Чому ж у вашій доповіді не піддана гострій критиці робота насамперед Правління?»

На полях: червоний знак оклику.

«Додайте до творчості Яновського творчість Сенченка, візьміть до уваги ще й „Запорожців“ Петра Йосиповича Панча і ті гріхи, в яких кається Максим Тадейович… А чого вартий Косарик[54]! Як ми не криємось, але це справжній вузол, який треба розрубати».

Підкреслено червоним слово «вузол».

«Мені дуже хотілось би, щоби ту енергію, з якою товариш Малишко захищав роман „Жива вода“, він переніс на роботу з літературною молоддю…»

Обведено овалом: Малишко.

«У нас є люди, які нагадують Ваську з байки Крилова. Скільки б його не критикували, а він усе слухає та їсть. Цього Ваську мені нагадує Косарик. Мене дивує м’якість ставлення до нього».

На полях — маленька червона вертикальна лінія.

«Рильський як автор „Пісні про Сталіна“