Марина Гриміч - Клавка

та Яновський з „Вершниками“ і творчістю періоду війни — це запорука того, що наша товариська критика допоможе товаришам позбутися своїх хиб».

На полях — знак запитання червоним.

«Доповідач: Тов. Новиченко должен был бы хотя бы честно признать свои ошибки, — он, который тенью ходит за писателями, за их ошибками. Если Рыльский и Панч выдвигали вопрос о праве писателя на ошибку, то Новиченко не объявлял себе этого права, просто он ошибался.

Голос із президії: Вы про свои ошибки скажите».

На полях — навпроти слів доповідача: «Остроумно!»

«Голос із президії: Вот вы говорите 20 минут, но ни слова не сказали об ошибках Яновского, Рыльского, а все около да вокруг. А вы скажите о вашем отношении к националистическим ошибкам.

Доповідач: Я все время говорю.

Голос із президії: Вы все крутите!

Доповідач: Я ничего не кручу. Позвольте мне говорить то, о чем я думаю, а не то, что вы мне подсказываете.

Голос із президії: Я хочу, чтобы вы сказали наконец о вашем отношении к Яновскому

Доповідач: Вот сейчас уже вы говорите, а не я.

Голос із президії: Скажите о вашем отношении к Яновскому.

Доповідач: Я не считаю своей доблестью сейчас разбирать книги Яновского или его критиковать.

Голос із президії: Это же обязанность.

Доповідач: Это уже сделано десятком других людей…

Шум у залі.

Доповідач: Ошибки т. Яновского состоят в том, что…»

На полях: «Не считаю доблестью брать выступающих измором. Это ваши товарищи по литературе и по партии».

«Товариші, я буду по писаному говорити не через те, що менше жару, а просто через те, що так у мене вже вийшло в житті, дитинство було таке до революції, що я не звик, не зумів навчитися експромтом говорити…»

Підкреслено хвилястою лінією;

на полях коментарів нема.

«Кілька слів про себе. На цьому Пленумі хочу сказати, що я мав колись труднощі на шляхах своєї роботи. 22–23 роки тому мені найбільше допоміг Лазар Мойсійович Каганович, який викликав мене і давав мені настанови ще тоді, коли він перший раз був секретарем ЦК КП(б)У».

Підкреслено хвилястою лінією; на полях коментарів нема.

«Що я хочу сказати? Що я, мовляв, праведник на світі? Ні. Взагалі праведників нема. Хочу сказати тільки, що партія нами керує, і якщо партія говорить, то треба слухати і треба неодмінно це робити».

Підкреслено хвилястою лінією; на полях коментарів нема.

«Доповідач: Одне прохання: торік Микита Шумило в рецензії на Василя Швеця писав, що Василь Швець перебуває під впливом Миколи Вороного і Павла Тичини; а через півсторінки знов повторив, що всякі викрутаси і формалізм створились під впливом Миколи Вороного і Павла Тичини. Не думайте, що старший поет за щось ображається. Але чого мене рівняти з Миколою Вороним?

З місця: Ви мені звиніть, я недоглянув, я не те хотів сказати.

Доповідач: Ну, хто старе пом’яне, тому глаз вон».

На полях: Микита Михейович знову відсиджуватиметься в окопах?

«Проти хвильовизму, цього фашистського вияву буржуазно-куркульських сил, наша зброя, зброя нашої критики не була спрямована досі».

Обведено «фашистського».

«Я, як друг М.Т. Рильського, який щиро бажає йому добра, мушу сказати про те, що, на мій погляд, з’являються неоднозначні і шкідливі симптоми творчості М. Рильського. Мушу сказати, що і виступ М.Т. Рильського тут, з цієї трибуни, не заспокоїв мене. „Київські октави“ ніяк не можуть бути трактовані як октави, написані по марксистсько-ленінській гамі.

Рильський: Правильно, цілком погоджуюся».

На лівих полях: «Він що? Знущається?» І стрілочка, направлена на слово «Рильський».

Клавка закрила червону папку.

Серце працювало рівномірно. Частота ударів була трохи вищою, ніж зазвичай, але не критичною. Вона зиркнула на годинник: у неї було сорок хвилин до початку вечірнього засідання.

Версія щодо повернення на Пленум без Овсяннікова, мовляв, «я думала, що він поїхав, тому повернулася пішки», тепер видавалася непереконливою.

На думку спало інше рішення. Вона піднялася дерев’яними сходами від театру Франка до вулиці Орджонікідзе, якими півгодини тому спускалась, і роззирнулася.

Овсянніков стояв біля машини, спрямувавши погляд на вихід з ЦК.

Клавка стала чекати, коли він знову почне прогулюватися.

Але він, здається, вже нагулявся.

«Шкода. Треба буде викручуватись».

Вона наблизилася до нього ззаду:

— Ой, Сергію Івановичу, а я тут вибігла, дивлюсь: вас нема, думала, ви поїхали, пішла пішки. А потім подумала: ні не може бути, щоб ви поїхали! От я прийду туди — а ви чекатимете на мене тут, переживатимете… Вийде так незручно! От я і повернулася.

Овсянніков подивився на неї довгим уважним поглядом, потім зиркнув на папочку, яку вона імпульсивно притисла до грудей, і мовчки відчинив перед нею задні дверцята машини.

Вона не опиралася. Ззаду — так ззаду.

Овсянніков мовчав. Клавка дивилася в його коротко стрижену потилицю і теж мовчала.

Їм не було про що розмовляти, проте було про що подумати.

Клавка відзначила про себе, що вона спокійна. Аж надто спокійна. Це від перевтоми? Чи так і повинна себе поводити Персефона?

Де та Клавка, яка тремтіла з кожного приводу, від кожного погляду? Яка по сто разів прокручувала в голові діалоги з людьми, переживаючи за свої слова? Де та, колишня, Клавка, що постійно смикала задирки на пальцях у страху, щоб про неї хтось чогось не подумав?

Та Клавка сьогодні зайшла в кабінет «Аїда», а ця, нова Клавка вийшла з нього Персефоною… Ну, якщо й не Персефоною, то принаймні майже Персефоною.

Ця думка трохи розвеселила Клавку.

…Тим часом у фойє Клубу літераторів збиралися письменники, повертаючись з обіду, — хто парами, хто по одному.

Клавка глянула на список доповідачів вечірнього засідання, видрукуваний однією з машиністок:

Забіла

Глухенький

Серпілін

Іван Ле

Натан Рибак

Усенко[55]

Вона подумала: непогано було б послухати Забілу та Івана Порфировича.

Наталя Львівна, очевидно, говоритиме про Хазіна[56], члена Харківської письменницької організації, якого порівнюють із Зощенком. Він примудрився опублікувати своє гумористичне оповідання у сумнозвісному журналі «Ленінград» і стати разом зі своїм твором об’єктом критики Жданова. Наталі Львівні доведеться покритикувати Хазіна, щоб захистити честь Харківської організації. Як же інакше? Така установка партії, це не жіноча справа — виводити на світ божий чиїсь гріхи. Он усі чоловіки на попередніх засіданнях як уміють, так і виконують настанову Жданова про те, що «хто не критикує — той останній боягуз, який заслуговує тільки на презирство».

Клавка не читала нічого з творчості Олександра Абрамовича, зате добре пам’ятала його прізвище, оскільки воно було у переліку тих, «хто з тих чи інших причин не потрапив в основні списки». Навпроти його