Марина Гриміч - Клавка

— І передайте їм, будь ласка, щоб друкували не «Новіченко», а «Новиченко», і що «було б» пишеться окремо, а не через дефіс, і що у виразі «у всеозброєнні» — «у» пишеться окремо, і що родовий відмінок не «товариша Сенченко», а «товариша Сенченка».

Ну, що ж. Шкода, звичайно, але Іван Леонтійович мав рацію: треба допильнувати.

За півгодини зібралася вся жіноча команда машбюро. Робота кипіла. «Суворі дами», хоч і були старші від неї щонайменше на 10–15 років, але, як не дивно, не ремствували і досить дисципліновано сприймали всі її мовні зауваження й організаційні настанови. От що значить вишкіл! Між нею і ними виникло навіть щось на зразок коли й не симпатії, то принаймні якоїсь професійної солідарності. Клавка в маленькому віконці поміж порціями стенограми збігала в буфет по ситро і пиріжки (гроші дав їй Корнійчук на «раптом щось треба буде») і пригостила їх, а одна з машиністок (молодша — Ольга Семенівна) поклала їй на стіл шоколадну цукерку «Білочка» фабрики Карла Маркса. Робота ладилася, і навіть старша друкарка — її звали Любов Овдіївна — кілька разів посміхнулася до неї.

Час до перерви минув дуже швидко. Розклавши стенограму на три примірники, вона побачила, що стосики сьогодні вийшли пухкенькі.

«Ого, скільки набалакали!» — посміхнулася.

Клавка впіймала себе на тому, що сьогодні, слухаючи диктовку стенографісток, цілком механічно виконувала свою роботу, дбала про технічну сторону справи і не занурювалась у зміст сказаного на Пленумі.

На цей раз ніхто з доповідачів не вичитував свій текст (вони, напевне, й не додумались це зробити), тому Клавка без затримок зібралася і вискочила з червоною папочкою на вулицю. Вона почувалася так, неначе йде на побачення. А хіба ж це не побачення? Ну, нехай не справжнє, а службове, але ж побачення!

Біля входу на неї вже чекав Овсянніков.

— Добрий день, Сергію Івановичу! — привіталася вона.

— Здравія желаю, товаріщ командір! — пожартував він.

— Як настрій?

Овсянніков, очевидно, був здивований: Клавку не помічено як людину, яка любить розбалакувати з водіями, проте виду не подав.

— Отлічно, товаріщ командір!

— Ну що, в ЦК? — поставила вона риторичне запитання.

— Так точно, товаріщ командір!

Погода була сонячна, і такий самий сонячний настрій був у неї на душі. І ніхто його тепер не зіпсує. Навіть «дама з халою». Сьогодні вона нагадувала Цербера з давньогрецької міфології — так ревно охороняла кабінет свого начальника, що від неї можна було сподіватися, що замість «Добрий день» вона скаже «Гав!». Але, зиркнувши на папочку в руках Клавки, Віолетта змінила свою подобу з Цербера на Харона, того самого міфологічного персонажа, який, помітивши в Одіссея золоту гілочку, без зайвих слів пропустив його в царство Аїда.

«Аїд? — здивувалася Клавка своїй асоціації. — Тіпун мені на язика!»

Але ці несподівані метафори, — спершу Цербер, потім Харон і, нарешті, Аїд — цвяшком засіли їй у голові, й вона, озирнувшись по кабінету Бакланова, несподівано відчула себе в підземному царстві мертвих («мертвих письменників», — подумалося їй) і мимоволі похолола.

— Добрий день! — привітався до неї Олександр Сергійович і простягнув руку.

Клавка відповіла на потиск і відчула, що його рука суха, і не просто суха, а якась така… словом, як і має бути у людини з царства мертвих.

«Це він, — підказував їй Здоровий Глузд. — Бакланов — це ВІН. Трунар української радянської літератури».

«Ні, це не він! — натомість опиралося її Бабське Нутро, яке не хотіло розпрощатися з ілюзіями про щасливе заміжжя з працівником ЦК. — Він не такий!»

«Такий, такий, дівчинко. Такий!»

— Добрий день, Олександре Сергійовичу, — відповіла Клавка, і від внутрішньої боротьби її привітання вийшло якимось зіжмаканим.

Натомість ніздрі Бакланова затремтіли, як при їхній першій зустрічі.

«„Белая ночь“ подіяла», — зробила висновок Клавка.

— Повечеряємо сьогодні разом? — несподівано запропонував Олександр Сергійович.

«Так відразу? — отетеріла вона. — Як кажуть в Кагановичах, „зрання не сравши“», — промайнуло в її голові, і вона автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, що висів перед нею на стіні за кріслом Бакланова.

Каганович був дуже незадоволений. «Твій дядь-Гаврило — це далеко не всі Кагановичі!» — промовляв він.

Клавка перевела погляд на Йосифа Віссаріоновича. Тому жарт сподобався: він посміхався в густі, як помазок для гоління, вуса.

Це тривало лише одну мить. Але Бакланов помітив рух її очей.

— Вони не проти, — пожартував він, і його обличчя вкрилося зморшками, які робили його привітним і цілком безпечним.

Клавка не була готова до такого повороту. Недосвідчена в амурних справах, вона розгубилась: як на запрошення в ресторан жінки відповідають чоловікам: дякують чи милостиво приймають пропозицію?

Вона мовчала, підбираючи правильну відповідь.

Бакланов посміхнувся: здавалося, він зрозумів Клавчин стан.

— Ну, то як?

Все, на що спромоглася Клавка, — це кивнути головою.

— Домовилися, — лагідно сказав той. — Тільки це буде трохи пізно: після Пленуму відбудеться невеличка нарада Президії Cпілки з Лазарем Мойсейовичем… Ви ж не проти пізніх трапез?

Клавка знову не знайшла що відповісти. Сказати, що «вечеря» для неї поняття розпливчасте? Її досить аскетичний щоденний побут практично не включав такого слова. Чай з молоком, булка — хіба це вечеря? Вечерями хіба що можна було назвати посиденьки у Єлизавети Петрівни.

— Не знаю… — засумнівалася Клавка, але відразу виправилася. — Тобто я мала на увазі…

Вона зібралася з силами і випалила:

— Просто я ніколи в житті не отримувала таких запрошень.

— Я знаю! — чи то жартома, чи то серйозно сказав Бакланов і несподівано обірвав душевну розмову: — До роботи!

Клавка присіла на той самий стілець, на якому сиділа вчора.

Вона відчула в собі — десь дуже глибоко, в тому самому сонячному сплетінні, в якому у неї сьогодні хилиталися гойдалки, — ледь помітне тривожне тремтіння, воно було не сильнішим від тріпотіння крилець метелика, проте збивало її з душевної рівноваги.

Вона озирнулася по кабінету. Він видавався сьогодні похмурим і зловісним.

«Як царство Аїда! — промайнуло в її голові. Вона закусила губу: — Замовкни, Клавко!»

На неї з-за спини Олександра Сергійовича пильно дивилися Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович, неначе випробовуючи її на ідеологічну зрілість.

Бакланов натиснув на кнопку, викликаючи свого Цербера.

«Ну, що за чорт! — обірвала себе Клавка. — Знову ці дурні асоціації!»

Віолетта Ромуальдівна з’явилася не відразу. Але у неї в руках уже була готова таця з двома склянками чаю.

«Теж вимуштрувана! — подумала Клавка. — Цьому можна й повчитися!»

«Дама з халою», як і вчора, спершу поставила склянку біля свого начальника, а вже потім — перед гостею. Сьогодні на таці були ще й дві тарілочки з бутербродами.

Клавка відчула, що зголодніла.

Вона взяла бутерброд серветкою,