Марина Гриміч - Клавка

Може, та помиляється? Хіба їй 52 роки? Вона ж справжня руїна. Мабуть, вона забула свій рік народження… А якщо все-таки не забула?.. За що життя її так?

— А Андрюша старший за мене на п’ять років! — озвалася та.

«Як Тичина», — подумалося Клавці.

— Ох, Андрюша! Чому ти знову став до мене ходити?

«Знову цей „Андрюша“!» — Клавка почала дратуватися.

— Він сьогодні знову приходив…

— Ви, Еммо Германівно, пийте, пийте, — спробувала відвести її від марень Клавка.

— Як він співав у церкві! Як він співав! У католицькій церкві Університету святого Володимира. Як ангел! Його приходили слухати всі — не тільки католики, а й православні і навіть протестанти!

Клавка тим часом думала про своє:

«Підемо в Дмитрівську лазню, там банно-пральний комбінат, здам свою блузку, тільки вони зможуть відіпрати пляму від друкарської стрічки. І не пожалію грошей, здам не лише свою, а й Еммину постіль, ще й дядь-Гаврилові поперу. У суботу? Чи в неділю? В понеділок у лазні вихідний. Та й мені на роботу».

— Як я його любила, Клавочко, як я його любила! Більше за своє життя!

«Може, й справді був у неї той Андрюша, нехай позгадує. Але у мене ніч знову пропала!» — з жалем подумала Клавка.

— Він був поляком. Благородної крові. Вчився на юридичному факультеті. А я — на вищих жіночих курсах. Там, де тепер Штаб. Але у нас були спільні бали… Я бігала туди до католицької церкви, адже я також із старого шляхетського роду, також католичка… Я, звичайно, могла ходити до Олександрівського костьолу, але ж там не співав Андрюша… Клавочко, дитинко, він приходив сьогодні. Ти думаєш, я збожеволіла?

— Ні, Еммо Германівно! Вам просто здалося. Треба піти поспати…

— Клавко, він тебе кликав!

— Хто?

— Андрюша.

Клавка отетеріла. Замислилася… Десь вона це вже чула!.. Зовсім недавно! Стоп! І вона згадала серенаду Баратинського під вікном, і як тоді його Емма вперше назвала Андрюшею…

— Ага, це той, що кілька днів тому приходив? — перепитала Клавка. Емма Германівна кивнула.

Тепер Клавка зрозуміла. Емма не повністю, а лише почасти втратила розум. Чоловік насправді приходив, хоча не той, що їй привидівся. І це був Баратинський. Ну, значить не все так погано з мадам Бруслевською.

Цікаво: якщо вона, Клавка, вийде заміж за Олександра Сергійовича, куди вона подіне Емму Германівну і дядь-Гаврила? Вони ж без неї пропадуть! Не брати ж їх із собою? І Олександра Сергійовича сюди, в цей напівпідвал, не приведеш. До речі, яка в нього може бути квартира? А що, як, він живе в тому самому будинку, що й Олександр Євдокимович з Вандою Львівною, по вулиці Чудновського[49]? Навпроти Червоного корпусу університету!.. — замріяно подумала вона.

«Тю на мене! Знову губу розкатала! Геть ці крамольні думки!»

Вона взяла у Емми Германівни порожню чашку, помила разом зі своєю, провела сусідку до її кімнати і повернулася до себе, у свою «фортецю».

Годинник показував далеко за північ.

Клавка лягла у ліжко і стала дивитися у стелю. Сон не йшов.

Чому приходив Баратинський? Чого хотів? І коли це він встиг? Між кінцем засідання і перед збіговиськом молодих у Кабінеті молодого автора? І що він робив у колі молодих «повстанців»? Він що — з ними? З нього стане виступити на Пленумі проти Максима Тадейовича і Юрія Івановича!

Боже, як вона втомилася!

Розділ 12

«Сьогодні вранці можна поспати трохи довше, — повторювала собі Клавка щоразу, як підхоплювалася з ліжка, щоб перевірити, чи, бува, будильник не передумав дзвонити. Ні, він не передумав. — Спи! Початок засідання аж об одинадцятій!»

Клавка не стільки боялася запізнитись, — як то кажуть, «незаменимых людей нет», — скільки ненавмисне стати саботажницею: без неї справді засідання не може початися, бо вона вчора про всяк випадок забрала з собою додому всі стрічки з друкарських машинок. Після вчорашнього переполоху вона вирішила перестрахуватися. Тож їй верзлось у ранковому сні, що вона таки спізнилася і що таки зірвала початок другого дня історичного Пленуму Спілки радянських письменників України.

З такого переляку вона встала раніше години, на яку був накручений будильник. Може, й на краще. Досить часу, щоб спокійно попити кави з цикорію з рештками молока, випрасувати синє штапелеве платтячко, пристібнути вив’язаний гачком білий комірець і не забути попарфумити його «Белой ночью».

Клавці здавалося, що вона — рання пташка — прилетить на Пленум раніше за всіх, але ні. У фойє вже стояв Іван Ле й нетерпляче чекав на котрусь із машиністок, яка б видрукувала йому список доповідачів для президії. А тут якраз нагодилася Клавка. Вона миттю заправила стрічку, крапнула в коробочку з поролоном води з карафки, промокнула пальці і взялася за роботу.

Талалаєвський[50]

Скляренко[51]

Санов[52]

Городськой

Гордієнко

Тичина

Шеремет

Бажан

Прочитавши дописане олівцем: «не обов’язково в цьому порядку», — вона запитала Івана Леонтійовича:

— Це друкувати?

Той подивився на фразу, ніби не розуміючи, де вона взялася, і з ваганням у голосі сказав:

— Куди воно?.. Якось не тичеться…

Клавка енергійно крутнула валик, що подає папір, і витягла звідти надруковану сторінку.

Іван Леонтійович довго вчитувався у список, ним же, очевидно, складений, про щось розмірковуючи, а потім неуважно рушив до дверей, не відриваючи погляду від аркуша. На порозі він раптом згадав:

— Клавочко, вас просять занести стенограму ранкового засідання в ЦК, відразу по його закінченні.

У неї всередині, в ділянці сонячного сплетіння, завихалася гойдалка, повна щастя. До Олександра Сергійовича! До дорогого Олександра Сергійовича!

— Іще одне, Клавочко, — додав він, — я тут проглянув учорашню стенограму (це який примірник? — здивувалася вона), і маю вам зробити зауваження: у тексті дуже багато русизмів. Подумають, що письменники неграмотні.

— Та що ви, Іване Леонтійовичу! Ніхто не подумає. Усі знають, що усна мова письменника перед тим, як з’явитися на папері, проходить іще через дві пари рук — стенографістки і друкарки. Всі думатимуть на них.

— Думатимуть чи не думатимуть, але в такому вигляді не годиться показувати начальству стенограму.

— Треба було запрошувати інших друкарок і стенографісток. Ці всі, як на підбір, російськомовні. І де ви їх взяли?

— Цить! — обірвав її Іван Леонтійович і озирнувся, чи ніхто їх не почув.

Клавка прикусила язика, зрозумівши, з якої установи приходили ці суворі дами з м’ясистими пальцями і стиснутими вузькими губами.

— Клаво, я вас дуже попрошу, почергуйте, будь ласка, сьогодні біля друкарок. Принаймні, коли стенографістки диктують, виправляйте їх…

Та розчаровано кивнула головою на знак згоди. А їй так хотілося поспостерігати за Пленумом: це