Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

До Лізи, котра ще не до кінця прокинулася від міцного сну, повільно дійшло, що вона ж полишилася в кімнаті своїй наодинці з чужим чоловіком, котрий навіть нареченим для неї не є, що сам прихід його до кімнати її вже був недозволенним порушенням усіх пристойностей. А про те, що вона стояла перед ним в одній лише шовковій сорочці, котра більше відкривала, ніж приховувала, нерухомо застигнувши поряд ліжка, вона й думати не бажала. Необхідно було хоча б кинутися до кутка, одягнути капот, приховати від його уважних та пильних очей себе, вона повинна була це негайно ж зробити… але не могла. Єдине, на що спроможною була в ту ранкову хвилину, — просто стояти ось так, напіводягненою та беззахисною перед поглядом його. Й вона стояла — мов зачарована, й зачарована чимось давнім та могутнім, як і саме життя. Він тримав її цим поглядом так міцно, що забувалася про необхідність навіть дихнути…

— То є правда? — першим порушив тишу її кімнати Ярослав Кажановський.

І Ліза здригнулася, мов отямилася від забуття.

— Ви… ви про що?

— Про ваш від’їзд. Ви їдете сьогодні?

Ліза раптом розгубилася.

— Так, я… я розірвала заручини з вашим кузеном.

Незрозуміло усміхнувшись, Кажановський повільно увійшов до кімнати й щільно зачинив за собою двері. Ліза з острахом та напругою спостерігала за його наближенням, а серце все відчайніше стукалося у неї в грудях, відгукуючись на близькість цього чоловіка бурхливим хвилюванням. Мала би вказати йому, аби забирався геть, аби не наводив на неї сорому своєю присутністю в її дівочій кімнаті, але не могла того сказати, тільки спостерігала дещо безпомічно й покірливо, як підійшов він зовсім близько, зупинився на відстані подиху від неї, й Ліза завмерла, занурившись поглядом у глибоке озеро його чорних очей, й очі її були збентеженими, та вже покірними йому, й тому лиш зітхнула тихо й блаженно, коли його сильні руки вхопили в обійми її таке тепле зі сну тіло.

Чорні очі вп’ялися наполегливим поглядом.

— Й ви гадаєте, що я дозволю вам поїхати?

Ліза хитнула головою, мов скидаючи з себе марення.

— Я маю їхати.

— Чому?

— Тому, що я більше не наречена вашого кузена.

В чорних очах Кажановського промайнула швидка, гаряча ніжність, а голос наповнився незвичною, солодкою м’якістю, коли він нахилився до Лізи зовсім близько й промовив майже біля її вуст:

— Але ж ви можете стати моєю нареченою.

Ліза сіпнулася в його обіймах.

— Ні, це неможливо!

Кажановський неголосно розсміявся.

— Он як? Ну тоді мені не полишається нічого іншого, як зачинити вас у цій кімнаті й тримати в ній то чи рік, чи місяць, поки ви не дасте свою згоду стати моєю дружиною й господинею «Гнізда Кажана», найчарівнішою господинею з усіх його господинь.

Ліза нахмурилася.

— Ні! Я не бажаю геть робитися господинею цього місця! Воно кляте й нечестиве, і його перша господиня, пані Марфа, не бачила в нім нічого, окрім горя та страждань. Чи знаєте ви, як вона ненавиділа цей похмурий дім? — Ліза помовчала, не знаючи, чи варто відкривати те, що вона теж ненавидить рідну йому домівку, бо то могло вразити його як господаря, та все ж вирішила не приховувати свого настрою, котрий стосувався цього будинку. — І я теж його ненавиджу!

Кажановський зіщулився.

— А мене ви теж ненавидите?

Ліза опустила очі, аби не зміг він побачити в них справжніх її почуттів до нього, й пробурмотіла тихо:

— Ні, що ви…

Мить — і вона забулася про все, відчувши всю силу його пристрасного поцілунку, його міцних обіймів. Як хороше було, до неможливого хороше лише торкнутися його, завмерти в обіймах і відчувати себе воскреслою, такою живою, якою ніколи вона ще не була. Невже це воно й є — щастя те, омріяне упродовж довгих ночей, що пролежалися без сну, щастя, умите дівочими сором’язливими слізьми? Щастя просто стояти поряд нього, щастя у простому поцілунку, коли твого подиху торкається його тепле, приємне дихання, а під тремтячою долонею, покладеною йому на сорочку, гаряче та могутньо б’ється його серце, можливо, таке ж схвильоване, як і твоє власне? Невже заради зустрічі з ним, невже заради нього одного вона й народилася в цей світ та до знайомства з ним жила геть пустим життям, але жила, проживала день за днем, зустрічала світанки й заходи сонця… лише заради цієї хвилини?

А тепер сама хоче поїхати від нього!

Ярослав підняв голову, пропалив її палким поглядом.

— Скажи, що залишишся?

Але Ліза продовжувала вперто бажати свого від’їзду.

— Я… я маю їхати!

— Єдине, що ти маєш зробити, — це стати моєю дружиною!

— Невже?

— Саме так. — Ярослав ласкаво погладив її теплі, розчервонілі щоки. — Невже ж ти не розумієш, Лізо, що ти не просто так приїхала до мого маєтку. Ти з’явилася тут, бо тебе привела до мене сама доля… й ті заручини з Романом — то був лише привід, аби познайомити нас.

Ліза зовсім розгубилася.

— Я… я не знаю.

— Знаєш. Ти згодна — я бачу згоду в очах твоїх, я відчуваю її в солодкості твого поцілунку.

Ліза тільки зітхнула у відповідь, коли його наполегливі чоловічі вуста знову заволоділи її вустами. А в свідомості визрівалася, достигалася думка про те, що його слова є правдою. Вона відчувала, що не зможе вже сказати йому «ні». Не зможе вже кинути його й поїхати в Миргород, приректи себе на самотнє й пусте життя без нього. Вона була згодна полишитися з ним, полишитися на все життя, бо це ось тут — поряд з ним, у його обіймах і є її місце. Вона народилася на світ, аби бути поряд нього, аби належати йому одному… й де вона не буде без нього, куди не втече з цього дому — то вже буде не її місце у цьому світі. Там буде не вона сама, а лише її сумна, нещаслива частина. А та — краща та геть щаслива частина її полишиться назавжди ось тут, поряд із ним, вона тихою птахою складе крила біля його серця, залишиться в пам’яті його. Й нехай допоможе їй милосердний Господь — але вона вже кохала його, цього дивного й незрозумілого чоловіка, котрий, можливо, й мав у собі духа злого Данила Кажана,