Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

почала вона. — Але він просто заставив його й утік із грішми! Он вона, обручка! — Денна театрально тицьнула у вітрину.

— Але, — продовжила вона, піднявши палець, — він, на щастя, продав перстень за невелику частку його справжньої вартості. Це фамільний перстень, який коштує сорок талантів, але в ломбарді його продають за чотири.

Денна наблизилася та приклала руку до моїх грудей, дивлячись на мене великими благальними очима.

— Якби ви купили перстень, ми могли б його продати не менш як за двадцять. Я негайно віддала б вам ваші чотири таланти.

Вона відступила і знизала плечима.

— Отаке.

Я насупився.

— І чому це афера? Я здогадаюся, щойно ми підемо до оцінника.

Денна закотила очі.

— Це не так працює. Ми домовляємося зустрітися наступного дня опівдні. Але перш ніж я опиняюся на місці, ти встигаєш купити перстень самотужки й утекти з ним.

Раптом до мене дійшло.

— А ти ділишся грішми зі власником ломбарду?

Вона поплескала мене по плечу.

— Я знала, що до тебе рано чи пізно дійде.

План видавався доволі певним, якщо не брати до уваги ­одного…

— Здається, для цього потрібен надзвичайно надійний і водночас нечистий на руку ломбард у партнерах.

— Авжеж, — визнала Денна. — Однак зазвичай вони позначені.

Вона показала на верхню частину одвірка ломбарду, що стояв поряд. Там було кілька позначок, які цілком можна було прийняти за випадкові подряпини у фарбі.

— А… — я трохи повагався, а тоді додав: — У Тарбієні такі позначки означали, що там можна спокійно збути… — спробував відшукати годящий евфемізм. — Товари сумнівного походження.

Якщо моє зізнання і приголомшило Денну, то вона нічим цього не виказала. Тільки похитала головою й показала на позначки з ближчої відстані, на ходу водячи пальцем.

— Це означає: «Надійний власник. Відкритий для простих афер. Розподіл прибутків порівну», — оглянула решту одвірка й вивіску ломбарду. — Нічого про збут крадених речей від дядька.

— Ніколи не вмів таке читати, — зізнався я. Скоса поглянув на Денну й постарався висловитися без осуду в голосі. — А ти знаєш, як таке працює, тому що?..

— Читала про таке у книжці, — саркастично відповіла Денна. — Звідки я, на твою думку, про це знаю?

Вона пішла далі вздовж вулиці. Я пішов за нею.

— Зазвичай я не граю вдовицю, — сказала Денна майже недбало. — Я для цього надто юна. У мене перстень від матері. Або бабусі, — вона знизала плечима. — Обставини міняють на ті, які підходять до ситуації.

— А що, як пан чесний? — запитав я. — Що, як він прийде опівдні, бажаючи допомогти?

— Таке буває нечасто, — сказала Денна, іронічно скрививши вуста. — В мене таке було лиш один раз. Абсолютно несподівано. Тепер я про всякий випадок домовляюся з власником заздалегідь. Рада ошукати якогось жадібного покидька, що намагається скористатися безпорадністю молодої дівчини. Але не буду забирати гроші в людини, яка намагається допомогти, — її личко стало суворим. — Не те що та сучка, яка вчепилась у Джеффрі.

— Він прийшов опівдні, так?

— Звісно, — сказала вона. — Просто взяв і віддав їй гроші. «Розплачуватися не треба, паннусю. Ідіть рятувати родинну ферму», — Денна провела руками крізь волосся, звівши очі до неба. — Ферму! Це ж узагалі безглуздя! Звідки у фермерської дружини діамантове кольє? — вона позирнула на мене. — І чому милі чоловіки — такі ідіоти, коли йдеться про жінок?

— Він шляхетний, — сказав я. — А він не може просто написати додому?

— Він ніколи не ладнав із рідними, — відповіла Денна. — Тим паче зараз. Із останнім листом йому не надіслали грошей — лише звістку про хворобу матері.

Щось у її тоні привернуло мою увагу.

— Наскільки важку? — запитав я.

— Важку, — Денна не підвела погляду. — Дуже важку. А він, звісно, вже продав коня й не може дозволити собі квиток на корабель, — іще раз зітхнула. — Це все одно що дивитися котрусь із отих жахливих тейлінських драм. «Зле обраний шлях» чи щось таке.

— Якщо це так, то йому достатньо зайти просто так до церкви наприкінці четвертого акту, — сказав я. — Він помолиться, дістане урок і проживе решту своїх днів як чистий і доброчесний хлопчина.

— Якби він прийшов порадитися зі мною, все було б інакше, — Денна з досадою змахнула рукою. — Але ж ні, він заходить опісля, сказати мені, що зробив. Лихвар із гільдії позбавив його кредиту, то що він робить?

У мене скрутило шлунок.

— Іде до ґелета, — сказав я.

— І він іще радів, коли розповідав мені! — Денна поглянула на мене. На її обличчі відобразився розпач. — Ніби нарешті збагнув, як вибратися з цієї чортівні, — вона здригнулася. — Зайдімо сюди, — показала на невеличкий садок. — Сьогодні більш вітряно, ніж я сподівалася.

Я поставив футляр із лютнею та скинув із себе плащ.

— Ось. Мене все влаштовує.

Денна якусь мить неначе збиралася відмовитись, а тоді закуталася в нього.

— А ти ще кажеш, що не джентльмен! — насварилася вона.

— Не джентльмен, — відказав я. — Просто знаю, що після тебе він пахнутиме краще.

— А… — мудро промовила вона. — А тоді ти продаси його парфумерові й заробиш цілий статок.

— Так я й планував від початку, — зізнався я. — Хитрий і вигадливий план. Розумієш, я ж більше злодій, аніж джентльмен.

Ми сіли на лаву, якої не обвівав вітер.

— Здається, ти загубив пряжку, — зауважила Денна.

Я опустив погляд на свій футляр для лютні. Його вузький кінець розчахнувся, і залізної пряжки ніде не було видно.

Я зітхнув і байдужливо сягнув до однієї зі внутрішніх кишень плаща.

Денна писнула. Не голосно — просто вражено охнула, раптом підвівши погляд на мене. У сяйві місяця її очі здавалися великими й темними.

Я прибрав руку, неначе обпікся на вогні, й затинаючись перепросив її.

Денна тихо засміялася.

— Що ж, ніяково вийшло, — тихо сказала вона собі під носа.

— Вибач, — хутко промовив я. — Я не подумав. У мене там дріт, яким можна тимчасово його залатати.

— А… — відповіла Денна. — Звісно.

Її руки на мить сховалися під плащем, а тоді вона простягнула шматок дроту.

— Вибач, — повторив я.

— Я просто здивувалася, — пояснила вона. — Не думала, що ти можеш мацати даму без попередження.

Я, знітившись, опустив погляд на лютню, і взявся до праці, вдівши дріт у дірку на місці застібки та міцно закрутивши його.

— Гарна лютня, — зауважила Денна після тривалого мовчання. — Але цей футляр — просто казна-що.

— Я розорився, купивши саму лютню, — пояснив я, а тоді підвів погляд, неначе мені раптом блиснула думка. — Знаю! Попрошу Джеффрі назвати мені свого ґелета! Тоді мені стане грошей на два футляри!

Вона грайливо замахнулася на мене, і я сів на лаву поряд із нею.

На мить стало тихо, а тоді Денна опустила погляд на свої долоні та знову заворушила руками, як ворушила вже кілька разів за нашу розмову. Лише тепер я збагнув, що вона робить.

— Твій перстень, — сказав я. — Що з ним сталося?

Денна якось дивно поглянула на мене.

—