Олександра Багірова - Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова

Розділ 44

- Ні, ні… це неправда, - дурне заперечення.

Мотаю головою, дивлюся на Влада в шаленій надії, що зараз він скаже, що все не так. Льоша живий…

Нехай за ці роки ми й віддалилися, але він завжди займав особливе місце у моєму серці. Ми з ним стільки пройшли, стільки витримали... Льоша рідна людина, ближче за брата... У голові проносяться кадрами спогади, як прощальний фільм... І його більше немає... не можу в це повірити. Не можу прийняти…

- Я пізніше дізнаюся детальніше, що сталося, – глухий голос Влада.

Дізнається... а що це змінить? Його не повернути… Втрата б'є, дуже сильно, вибиває хиткий ґрунт з-під ніг. Спочатку син, тепер Льоша… як пережити…

Я ридаю, мене трясе. Він дивиться на мене дивно, вивчає, ніби намагається в голову пробратися. Але мовчить.

До нас підходить поліцейський. Задає питання. Влад цікавився Льошою, і вони прийшли поговорити з нами. Навіщо приїжджали? Що пов'язує із загиблим... від цього слова, впадаю в істерику.

Поліцейський бере наші контакти та відпускає. З мене толку нуль. Нічого не розумію, надто боляче. У мене ніколи не було сім'ї і Льоша замінив мені всіх. Корю себе, що так мало часу проводила з ним, не писала, не спілкувалася... Скільки всього втрачено...

- Ви знайдете, хто це зробив? - дурне питання ... - За що з ним так?!

Поліцейський неоднозначно киває та йде, зникає у під'їзді. Для них Льоша просто ще один труп.

Дорогу назад не пам'ятаю. Влад щось казав. Запитував. Але слова миттю розчинялися в моєму горі, що накрило мене з головою.

Ми приїхали додому. Він допомагає мені вийти із машини. Хитаюся. Влад бере мене на руки, обвиваю його шию. Втикаюся носом у груди. Його запах заспокоює, дарує почуття захищеності.

- Де ви були? Що трапилося? - Чую десь поруч голос Світлани. Навіть не підводжу голови.

– Олексія вбили, – слова Влада викликають нову хвилю сліз.

- Кого?

- Хлопця, який учора приходив.

- Ілоночко, як же багато він для тебе важив. Навіть чоловіка далеко не кожна жінка так оплакує, - її надто мелодійний і солодкий голос у мене над вухом. Здригаюсь. Ще сильніше притискаюсь до Влада.

- Він був мені як брат, - чомусь намагаюся виправдатися.

- Так ... так, звичайно, - начебто б нічого такого не сказала, а слова як ножем розрізають барабанні перетинки.

– Що за істерика? - Тепер ще й Марк.

А я не можу. Не хочу щось доводити. Мені так погано…

- Допоможи мені ... тиші хочу ... не треба тих запитань, - ледве шепочу. Язик не слухається.

Тільки тепло Влада, тільки поряд із ним. І нікого більше... Вчепилася в його сорочку, так що тканина тріщить.

- Я потім поясню. Їй спокій потрібен, – кидає сухо і несе мене до хати.

Далі знов туман. Ліки. Ліжко. Слова, які не доходять до мозку. І лише його тепло, його силует, обличчя не бачу, все застилають гіркі сльози.

Скільки часу пройшло, я не знаю. Смерть Льоші мене підкосила надто сильно. Немов у мені щось порвалося, пружина тріснула, і я розламалася. Почуття провини повернулося з новою силою. Я втрачаю всіх, хто мені дорогий. Можливо, якби я вчора не поїхала з Владом, цього нічого не сталося б. Мені треба було вислухати його до кінця, ще вчора. Я ж так загрузла у своїх проблемах, що гадки не маю, чим жив Льоша ці роки.

З болючого забуття мене висмикують ледь вловимі дотики.

- Не сумуй, - Дениска стоїть біля мого ліжка і гладить мене по руці.

І стільки ніжності, щирості в цих дотиках, серце тане, стискається від щирих почуттів. Обіймаю маленьке диво, притискаю до себе. Цілую в обидві щоки.

- Дякую, сонечко, - тепер з очей уже течуть сльози радості. Дике бажання ніколи не відпускати малюка.

– Більше не плач, – серйозно так заявляє.

- Сину, йди до себе в кімнату, - на порозі з'являється Світлана. - До Ілони прийшли.

– Хто? – дивлюся на неї здивовано.

– Поліція.

У грудях щось кольнуло. Якесь недобре передчуття.

– А Влад де? - У роті моментально пересихає.

- На роботі, - байдуже пожимає плечима.

- Добре, я зараз підійду.

Вмиваюся холодною водою. Намагаюся хоч трохи привести себе до тями. Переодягаюся. Соромно виходити у халаті. Кидаю погляд на телефон, що лежить на тумбочці. Підкоряючись миттєвому пориву, набираю повідомлення: «Поліція приїхала». Відправляю Владу.

Спускаюсь. Марк стоїть поряд зі Світланою, два поліцейські п'ють чай на дивані.

Мене досить чемно просять проїхати з ними. А далі я не встигаю схаменутися, як опиняюся в поліцейській машині. На всі мої запитання отримую лише усмішки. Тривога розповзається отрутою по крові. Це лише допит! Намагаюся заспокоїти себе. Але щось підказує мені, що все трохи інакше, і куди сумніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍