Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

— Поліцейська дільниця, сагибе?

На вулицях було ще тихо, європейців майже не видно. У такий час працювали переважно робітники місцевої ради Калькутти: чистили жолоби, мили тротуари. Ми їхали мовчки. Рикші — хлопці небагатослівні. І їх можна зрозуміти. Нелегко теревенити про всякі нісенітниці, коли тягнеш візок, удвічі важчий за себе.

Прибувши на Лал-базар, я одразу ж пішов до камер. Здивувався, побачивши, що Не Здавайся похропує на ослоні в коридорі. На ньому було лише тонке бавовняне спіднє без рукавів і шорти, сорочку він скрутив і поклав під голову. Тіло було підперезане тоненькою червоною стрічкою: священна нитка, символ священицької касти брахманів. Схоже, він цілу ніч тут провів. Я хотів його розбудити, просто щоб побачити реакцію індійця у спідньому, розбудженого офіцером-сагибом, але таке потрясіння могло його і вбити. Натомість добрі ангели переконали мене дати йому ще трохи поспати, і я пішов до камер.

Камери розміром п’ятнадцять на десять футів із ґратами замість дверей вишикувалися по обидва боки довгого коридора. Не «Ріц», хоча і з «вигодами» у вигляді цебра в кутку. Сен лежав на койці в дальній камері, накритий поліцейською ковдрою аж до підборіддя. Лікар, який за ним стежив, дрімав на стільці в коридорі. Неподалік спав за своїм столом огрядний черговий офіцер-індієць, обхопивши руками величезний живіт і схиливши голову на груди. Я підійшов і гучно постукав по столу, розбудивши і його, і лікаря. Він перелякано підвівся й одним спритним рухом змахнув пухкою рукою піт із чола і віддав честь. На диво граційно для такого огрядного чоловіка.

Я підійшов до камери і махнув черговому офіцеру, той поквапився до мене з низкою великих залізних ключів. Сен повернувся до мене. На губах у нього з’явилася ледь помітна посмішка. Він спробував сісти, але не вистачило сил. Обличчя скривилося від болю, і лікар, який увійшов слідом за мною, змусив його знову лягти.

— Як він? — запитав я.

— Непогано як на людину, що провела ніч у камері одразу ж після хірургічної операції,— кисло відповів лікар.

— Мушу поставити йому кілька запитань.

Він подивився на мене із жахом.

— Людина вночі мало не вмерла. У такому стані його не можна допитувати.

Сен підняв руку і підізвав нас підійти ближче. Ми з лікарем замовкли.

— Можна води?

Ледь чутний шепіт. Я кивнув охоронцю, той вийшов із камери і повернувся з глечиком і побитим емальованим кухлем. Лікар допоміг Сену сісти, узяв у охоронця кухоль і обережно підніс до рота Сена. Заарештований зробив кілька маленьких ковтків і вдячно кивнув.

— Будь ласка,— прошепотів він,— скажіть, де я?

— Ви в камері на Лал-базарі,— відповів я.

— Не у форті Вільяма? Шкода. Мені завжди кортіло подивитися, що там, за мурами форту.— Він тихо розсміявся, сміх перейшов у кашель, і лікар знову кинувся на допомогу.

— Не хвилюйтеся,— заспокоїв я його,— існує велика ймовірність, що незабаром ви все там роздивитеся.

Лікар сердито обернувся до мене.

— Він явно не може відповідати зараз на ваші запитання. Ідіть, будь ласка.

Його рішучість викликає захоплення, але людина, яку він захищає,— терорист, індійський до того ж. Кандидат на страту за вбивство англійця. Сама думка про те, що лікар може заборонити мені допит цього чоловіка, смішна. Утім, я ліпше зачекаю на Дігбі та Не Здавайся, та й нема потреби зайвий раз дратувати медика.

— Він може ще кілька годин відпочити, лікарю,— сказав я,— але я мушу його допитати сьогодні.

Я вийшов із камери й повернувся в коридор. Банерджі на ослоні не було, але він незабаром повернувся з мокрим обличчям і волоссям. Убраний все в ті ж шорти і спідню сорочку.

— Сьогодні не в формі, Не Здавайся? — запитав я.

Він міг би поставити мені таке ж запитання, але натомість застиг. Із голови на сорочку крапала вода.

— Вибачте, сер,— пробелькотів він.— Я вмивався.

— Ви тут усю ніч провели?

— Так, сер. Вирішив, так буде краще. На випадок, якщо стан Сена раптом погіршиться.

— Тож тепер ви лікар?

— Ні, сер. Я хотів сказати, що, на мою думку, краще було бути поруч, якщо станеться щось непередбачуване. Ви ж самі підкреслили, як важливо швидко його допитати.

— Добре,— сказав я,— бо мені не дуже приємно було б, якби ви аж так турбувалися про цього чоловіка. Враховуючи поведінку лікаря в камері та медичного персоналу вночі, я починаю вірити, що ми заарештували щонайменше далай-ламу[34], а не терориста. Гадаю, вам не варто нагадувати, що ця людина, скоріше за все, вбила британського урядовця і має за спиною інші злочини?

Обличчя його спохмурніло.

— Ні, сер.

Занадто жорстоко з мого боку, одразу ж зрозумів я, недозволений прийом. Шмагати сержанта мені геть не хотілося, але я втомився як собака. Я майже не спав тієї ночі, коли відвідував опіумне кубло, і недосип явно впливав на мій настрій. Поранення його також не покращило.

Тут я дещо пригадав.

— Сержанте, пам’ятаєте, як я вночі ліз у будинок? Коли спільниця Сена мало не вистрілила в мене з вікна?

— Так, сер.

— Її підстрелив Дігбі чи ви?

Не Здавайся покрутив свою червону нитку.

— Я, сер. Гвинтівка була в мене. Переконаний, помічник інспектора вчинив би так само, але у нього був лише пістолет, а він не такий влучний.

— Добре,— похвалив я.— Радий, що ви не марно тренуєтесь. Ідіть відпочиньте. Маємо кілька годин до початку допиту Сена.

Я почувався збентеженим. Перед цією людиною я в боргу, але подякувати чомусь важко. От у чому біда з цією Індією. Англійцю важко подякувати індійцю. Авжеж, сказати «дякую» досить легко, коли вони роблять щось лакейське, наприклад приносять випити або чистять ваші чоботи, але коли справа стосується важливих речей, таких як рятування життя, усе геть по-іншому. Ця думка полишила в мене гіркий присмак.

Я втомлено піднявся сходами до свого кабінету й упав у крісло. Біль посилився. Я висипав із пляшечки пігулки морфію і поклав на стіл, поміркував. Біль у руці ставав нестерпним, але голова мені потрібна ясна. Лал-базар — не Скотленд-Ярд, та навіть там допит підозрюваного під дією морфію не схвалили б. Я неохоче зсипав пігулки в пляшечку, поклав у кишеню і натомість зателефонував Деніелзу, щоб домовитися про зустріч із комісаром. Секретар відповів після другого гудка і мало не зі штанів вистрибував