Дарина Міс, Уля Сер - Контракт на любов, Дарина Міс, Уля Сер

Глава 22

Емілія

Я вирішила кардинально змінити свою буденність... Перегорнути цю сторінку і почати нове життя. Хоча... Навіть не так. Я закінчу цю книгу і почну щось нове, щось по-справжньому прекрасне та не фіктивне. Я стану мамою і все своє життя присвячу дитині. Я вирішила довго не зволікати, тому негайно звільнюсь. Так, Денис стояв на тому, що я не можу зараз залишити роботу, проте тепер мені байдуже. Якщо для розірвання контракту мені прийдеться добре повозитися з вельмишановним президентом компанії, то я це зроблю.

Наступний тиждень я тільки те й робила, що бігала по компанії, аби нарешті покинути цю роботу і поїхати геть. Так, я вирішила змінити не лише місце роботи, але й місце проживання. Спочатку поїду до батьків, розповім їм про усе, що відбулося в житті, і про малюка звісно теж. Вони зрозуміють мене, я впевнена. Батьки завжди у всьому мене підтримували й були опорою у всіх моїх починаннях.

Так, ця ситуація з Денисом змусить їх розчаруватися в мені, це те, чого я не хочу і, навіть, можна сказати боюсь. Для мене ніщо не важливе, окрім думки батьків. Надіюсь, що новина про те, ще вони стануть бабусею та дідусем зробить їх ще трішки щасливішими, аніж вони є зараз. Це їхня кровинка, і хай там що, вони любитимуть її, я впевнена в цьому.

Варто зазначити, що розмова з Оленою була не з приємних. Вона кричала, проте змінити нічого не могла. Дивно, проте вона не вимагала повернення коштів, які заплатила мені. Я навіть думала про те, аби самій повернути все, і почати справді нове життя, але хоч би що там було, ці гроші необхідні мені. 

Минув тиждень і від мого минулого життя та кохання майже нічого не залишилось. Окрім маленького сонечка, яке я ношу під серцем. Це таке дивне відчуття… Я не бачила ще його, не тримала на руках, не вдихала аромат, проте я люблю свого малюка самою щирою та безмежною любов’ю. Хіба таке можливо?!

Я ніколи не змможу забути нашу з Денисом історію, а маю надію, що він теж завжди пам'ятатиме...

 

Емілія

Останні дні час так довго тягнувся, що здавалось я не дочекаюсь того моменту, коли нарешті покину це кляте місто. Так, тут я була щаслива. Тут я зустріла того, хто став мені дуже дорогим. Тут я знайшла себе та те, чим так хочу займатись. І тут же я зламалась... Я б втратила владу над собою повністю, якби не одне але... Тепер я мушу думати не лише про себе, тепер в мені живе ще одне життя... Якщо мені байдуже на своє життя, я повинна подумати про свого малюка...

 

3 дні потому...

Нарешті я сиджу в авто, та їду на зустріч майбутньому. Так, важко, проте ніхто й не казав, що буде легко. Життя ніколи не дає розслабитися, і, як не дивно, це мене вже й не дивує. За останні тижні я багато чого усвідомила та зрозуміла. Непотрібно забувати, що все що відбувається на краще. Так, інколи може здаватися, що це кінець, проте це не так. Завжди можна у всьому знайти вихід, у всьому є щось хороше. Інколи це лякає, проте не потрібно здаватись, не треба опускати руки. Треба залишатись сильною, особливо коли у тебе є хтось, кому ти потрібна. Ми постійно хвилюємось через речі, які насправді ніяк не впливають на нас, та на наше життя. Так, біль розлуки жахлива, проте і це не смертельно. Я розумію, що це все не важливо, але це не заважає постійно гризти себе. Я переконана, що якщо буду себе картати, то так стане легше. Та це не правда.

Я просто доб'ю себе, знищу все те хороше, що ще залишилось в моєму житті, а це ніколи ні до чого хорошого не приводило.

Скоро я зустрінусь з батьками...

Впевнена, що розмова з ними мені дуже допоможе, адже так було завжди. Думки звели б мене з розуму, але як добре, що водій авто дуже приємний чоловік, який всю дорогу намагався підтримати розмову, та підняти настрій. Такі люди неоціненні.

— Знаєте, я неозброєним оком бачу, як вам важко, проте це не кінець, а лише початок. Знаєте, часто буває так, що здається ніби виходу немає, що усе було дарма і це дійсно кінець, але це все не так. Просто ми таким чином хочемо відгородити себе від розв'язання цієї проблеми, так би мовити, просто заховатись, але ми забуваємо, що ніхто окрім нас самих не в силі змінити все. Ми можемо втікати довго, але все одно реальність настигне нас, від неї не втекти.

Слова цього чоловіка наповнені істиною. «Від реальності не втекти».

Я прекрасно розумію, що втеча нічого не вирішить, але я ж намагалась боротися. Я хотіла все змінити, проте не вийшло… І нехай. Значить саме так і повинно бути. Я не вважаю, що втікаю від чогось, адже боротись за щастя повинні обоє… А в нас, на жаль, так не вийшло.

Ще декілька хвилин у своїх думках, і раптом я відчуваю жахливий писк та раптову темряву...

Неймовірний біль окутує все тіло, здавалось, ніби я помру від цього відчуття.

Ми потрапили в аварію?

Намагаюсь хоча б щось зрозуміти, проте коли побачила закривавленого водія паніка охопила мене. Раптовий сильний біль у животі змусив згадати. Мій малюк... Я не можу втратити того, хто змусив мене іти далі та не дав здатись. Невже це кінець?

Якщо це так, то я теж не хочу жити...

 

Денис

Емілія звільнилась… Тепер дійсно кінець, як би важко не було. Я повинен прийняти все, що відбувається і відпустити. Потрібно рухатись далі, і лише вперед.

Емілія дуже змінила мене. Вона перша, кому я дійсно відкрився, лише вона знала мене справжнім. Але зараз... Життя розділилось на "до" та "після". Я досі кохаю її, але тепер я не сліпий, яким був весь цей час. Її гра зайшла занадто далеко, і це мене дуже злить. Я не побачив її лицемірства та байдужості. Вона так чудово грала, що я дійсно повірив в силу її почуттів. Я думав вона також закохана...

І ось, сьогодні вона звільнилася. Спочатку я не хотів, аби вона йшла, думав, що варто змусити її страждати, проте це не правильно. Я просто відпущу все... Її, свої почуття, спогади...

Буде важко, я знаю, але пробачити брехню надто важко для мене, я б навіть сказав майже неможливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍