Джефф Вандермеєр - Засвідчення

єдиний інший вибір — це зазнати шантажу від епізоду в своєму минулому, чому вже сімнадцять років і п’ять місяців. Навіть якщо це минуле чигає на нього на кожній новій роботі, бо його тодішній начальник вирішив, що Керманич заслуговує раз і назавжди сильнішої покари, аніж милосердного удару.

У найгірших версіях, на взір тієї, що почала розповідати Ґрейс, він переспав із тією герлфренд, Рейчел Маккарті, й навіки скомпрометував операцію, та так, що її вже годі було виправити. Але правда була ще гірша. Він скінчив приватний коледж, вийшовши звідти як мамусин протеже; відмінник, своєрідна бездумна й пихата манера триматися, і завершив навчання в Центрі з високими оцінками. Він мав великий успіх у перших двох польових операціях, відстеживши двох славетних хлопців на пласких рівнинах і на плескуватих пагорбах у самому серці сільської місцевості — пікапи, жувальний тютюн та окремі всамітнені міські майданчики, закушування смаженою окрою,[23] доки він споглядав за паруб’ягами у бейсболках, що завантажували підозрілі ящики до фургонних причепів.

«Я зробив жахливу помилку. Я думаю про це щодня. Тепер це визначає і скеровує мою роботу. Це робить мене покірним, приниженим і тримає в напрузі». Але він ніяк не думав про це щодня. Не думай про це щодня, а то воно здійметься й пожере тебе. Воно просто лишається там, оте безіменне: сумна, темна сутність, яка висить на тобі тягарем лише певний час. Коли пам’ять ставала надто слабкою, надто абстрактною, ця сутність перетворювалася на стару травму — розрив м’яза плечового пояса, біль такий тонкий, такий гострий, що Керманич міг би простежити його лінію від лопаток і вниз по спині.

— А далі, — мовив Керманич… Вітбі вже зазнав розгрому від тандемів їхнього нагляду, а Чіні пішов, влаштувавши вишукану втечу з буцегарні просто в Керманича під носом. — А далі той бойфренд бачить на тій стрічці: ось якийсь чужак теревенить із його дівчиною, і цього буде достатньо, аби натовкти йому мармизу. Але ж є у нього й дружбан, який стежить у кафе за цим чужаком хвилин за двадцять їзди на машині. Оперативник не звертає уваги — він забув ужити заходів, аби перевірити, чи не плентається за ним хвіст, бо аж такий захоплений собою і аж такий впевнений у своїх силах. — Бо він член династії. Бо він забагато знає. — І здогадайтеся: з ким розмовляє оперативник? А зі своїм начальником. Тільки інші бойовики цього угруповання мали справу з начальником кілька років тому, отож і виявилося: у поле першого послали мене, а не іншого. Отже, тепер вони знають, що той тип, який спілкувався з тою герлфренд, порівнює записи з нотатками знаного державного агента.

Тут він досить відчутно відхилився від сценарію, щоб нагадати Ґрейс, що він пережив та чим вимучився уранці:

— Це нагадувало, ніби я ширяв над усім, над усім, дивлячись униз, ковзаючи повітрям. Уміючи робити все, що хочу. — Він побачив, що вона вловила зв’язок, але не відчула провини.

— Тепер вони знають, що член їхньої групи підтримує зв’язки з урядом, — і, понад це, її бойфренд, як уже зазначалося, є власницьким, самодержавним, ревнивим типом. І цей хлопак розпалюється гнівом, бачачи, як оперативник повертається наступного дня, роблячи не більше, ніж просто киваючи тій Маккарті, але все, що той хлопець собі вигадує, — це що у них така таємна мова. Досить того, що оперативник повернувся. Той хлопак цвяхом убив собі в голову: якщо його дівчина може бути до цього причетна, то, значить, Маккарті шпигує за ними! І, як ви гадаєте: що вони роблять?

Вітбі скористався нагодою відповісти на інше запитання: він вистрибнув із-за столу та майнув уздовж рогу стіни, в напрямі наукового відділу, навіть не зволивши попрощатися.

Залишивши Керманича наодинці з Ґрейс.

— Чи хочете відгадати? — спитав Керманич у Ґрейс, пожбуривши весь тягар свого гніву та ненависті до себе на заступницю директора, не дбаючи, що очі всіх у кафетерії звернені на них.

Щоб реанімувати емоції померлого сценарію, він почав думати про такі речі, як топографічні аномалії та відео з першої експедиції, і гіпнотичне навіювання — зворотний бік крайнощів ритуалу, де він подумки промовляв слова «жахливе воло» і «домашнє завдання з математики», щоб зупинитись і не скінчити зарано під час сексу.

— То хочете ви відгадати, чорт забирай? — просичав він своєрідним мегашепотом, бажаючи сповідатися не абикому в цій авдиторії, а біологині.

— Вони застрелили Рейчел Маккарті, — сказала вона.

— Так, правильно! — закричав Керманич, знаючи, що навіть люди, які обслуговують, подаючи їжу в найдальшому буфеті, зможуть його почути, подивляться на нього. У кафетерії лишилося, може, осіб п’ятнадцять, які удають, нібито нічого не помічають, нібито нічого не сталося.

— Вони застрелили Рейчел Маккарті, — сказав Керманич. — Хоча доки почали шукати мене, я спокійно вже був собі вдома. Після чого? Двох-трьох розмов? Стандартні наглядові операції, на мою думку. Мене відкликали після інструктажу, і більш нічого, вирядили інших, не таких досвідчених агентів. Якщо не рахувати, що група бойовиків гамселила Маккарті, аж доки та мало не зомліла, а потім затягли на вершину занедбаного кар’єру. І вони хотіли, аби вона сказала правду, просто сказала правду про того типа в барі. Чого вона не могла зробити, бо була безневинна і не знала, що я оперативник. Але це була неправильна відповідь — будь-яка відповідь на це була б неправильною. Завжди буде неправильною. І до того часу, коли він аж збудився з радощів, що так хвацько все владнав, розколов цю справу, а суддя вже видавав ордер, — той хлоп двічі вистрелив Маккарті в голову й дав дівчині впасти, мертвій, у мілководдя. Тіло знайшла за три дні місцева поліція.

З ким завгодно могли покінчити, хоча він був надто зелений, щоб знати це. Він роками не знав, що мати врятувала його, на краще чи на гірше. Вимагала пошани. Смикала за ниточки. Давала хабарі. Усе це — звичайнісінькі кліше, які маскували будь-яку унікальну колізію. Бо вона сказала йому, уже остаточно зізнавшись, коли це вже не мало значення, — що вірила у нього й знала, що він може набагато більше.

Керманич провів рік у підвішеному стані, витримував терапію, що не могла залатати збої, пережив програму перепідготовки, яка закинула широку сітку, аби виловити крихітну помилку, котра весь час усіма шляхами вислизала з його свідомості. Потім він працював на адміністративній офісній посаді, з якої просувався вище і вище, аж до найвищої не-позиції «ремонтника», чітко розуміючи, що ніколи більше не потрапить у поле.

Отже, що