Джефф Вандермеєр - Засвідчення

одного дня його покликали очолити химерну агенцію-болітце. Отже, він не міг примусити себе зізнатися котрійсь зі своїх коханок у тому, що голосно прокричав тут, у кафетерії, жінці, яка начебто ненавиділа його.

Маленька пташка, яку він раніше тут бачив, на тлі високих вікон кафетерію, ще літала, але її рухи тепер йому більше нагадували кажана. Знову збиралися дощові хмари.

Ґрейс досі сиділа перед ним, під охороною з висоти когорт минулого. Керманич теж так і сидів там, а тепер Ґрейс почала згадувати його менші гріхи, один за одним, без особливого порядку, і ніхто її вже не чув. Вона прочитала його особову справу, тримаючи й дещо інше. Покінчивши з цим, вона заходилася видавати йому й інші речі — про його матір, про його батька, літанію хисткого параду чи процесії, яка, що цікаво, більше не завдавала такого болю. Натомість якесь знеболювальне полегшення почало затоплювати Керманича. Вона казала йому щось — усе гаразд. Вона ясно бачила його, і добре вона бачила його, від його навичок до слабощів, від його коротких зв’язків до кочування, від батьківського ранку й амбівалентного ставлення до матері. Легкість, з якою він сприйняв те, що мати замінила йому роботою і родину, й релігію. І все інше, усе інше, і в її тоні простежувалась обережна спроба змішати зневажливу повагу з жалюгідним роздратуванням від його відмови здатися.

— Хіба ви ніколи не помилялися? — спитав він, але вона проігнорувала його.

Замість відповіді вона подарувала йому мотив:

— Цього разу ваш контакт намагався відрізати мене від Центру. Назавжди.

Голос, який і надалі допомагав йому, наче скажений бик, що зірвався з припону.

— Я не просив про це. — Ну, якщо й просив, тепер він цього більше не хотів.

— Ви знову заходили до мого кабінету.

— Я цього не робив. — Але він не був певен.

— Я намагаюся зберегти все там для директорки, а не для себе.

— Директорка вмерла. Директорка не повернеться.

Вона відвернулась від нього, дивлячись у вікно на внутрішній дворик і болото за межами цього подвір’я. Лютий погляд, який примусив його заткнути пельку.

Що, коли наразі директорка вільно ширяє понад Нуль-зоною? Або шкребе зірваними корінцями, нігтями грунт, очерет, намагаючись утекти… від чогось? Але тут її немає.

— Подумайте над тим, як гірше могло б бути, Ґрейс, якби замінили мене на когось іншого. Бо вони ніколи не зроблять вас директором. — Правда за правду.

— Знаєте, я зробила вам послугу, — мовила вона, відмітаючи все, що він допіру сказав.

— Послугу? Аякже, ви зробили.

Але він знав. Усе, що було незручного або несхвального, вона висловила, наче вистрелила холостими зарядами, дарма витратила порох, її пістолет вистрелив у повітря. Вона вигребла всі деталі й пункти звинувачень зі своєї скриньки для коштовностей, де берегла засудження, а більш нічого не лишила про запас — на майбутнє їй не було чого використати.

— Ви такі схожі на нас, — мовила вона. — Той, хто наробив стільки помилок. Той, хто просто хотів як краще. Як краще.

Підтекст: Тобі не розв’язати того, чого так і не розв’язали за тридцять років. Я не дозволю тобі випередити директорку. Який тут хибний напрям? Куди або від чого вона його штовхала?

Керманич просто кивнув головою — не тому, що погодився чи ні, а тому що виснажився. Потім вибачився, замкнувся у санвузлі кафетерію та вивергнув із себе сніданок. І замислився: чи то він на щось заразився, а чи то його тіло відмовляється, так наполегливо, як тільки може, прийняти будь-що, пов’язане з Південним Округом?

18. ВІДНОВЛЕННЯ

Чіні повернувся, щоб нарізати кола навкруги туалету, шепочучи: «Ти певен, що з тобою все гаразд, чоловіче?» От ніби вони стали найліпшими друзями. Але врешті-решт Чіні пішов геть, а трохи згодом задзеленчав мобільний телефон Керманича — якраз тоді, коли його власник сидів на унітазі. Керманич видобув телефон із кишені. Голос. Санвузол здавався ідеальним місцем, щоб відповісти на цей дзвінок. Холодна порцеляна здавалася полегкістю після того, як замкнулися вхідні двері. І так само й крихітні круглі блакитні кахлі підлоги. Навіть слабкий дух сечі. Усе це. Будь-що.

Чом у чоловічій кімнаті немає дзеркал?

— Наступного разу відповідайте на мій дзвінок, коли я телефоную, — нагадав Голос, натякаючи, що він (вона) зайнятий (зайнята) чоловік (жінка), тоді як Керманич помітив спалах — сигнал повідомлення.

— Я був на зборах. — Я дивився відеозапис. Я говорив з біологинею. Я отримував свою гепу, яку вручала мені заступниця директорки після екзекуції.

— Чи все в порядку у вас удома? — спитав Голос. — Чи все гаразд?

Дві тисячі білих кролів, цілу зграю заганяють до невидимих дверей. Рослина, яка відмовляється вмирати. Неможливі відеоматеріали. Теорій більше, ніж риби в морі. Чи все у нього в порядку вдома? Химерна манера Голосу вимовляти ці слова — начебто він уживав якийсь шифр, код, до якого Керманич не має ключа. Проте це змусило його почуватися в безпеці, навіть якщо й суперечило інтуїції.

— Ви тут? — поцікавився Голос.

— Так. Так, у мене вдома усе в порядку.

— Тоді що у вас є для мене?

Керманич озвучив Голосу короткий звіт.

Якусь мить Голос міркував, потім озвався — запитанням:

— Отже, у вас є відповідь?

— На що?

— На таємницю, яка криється за Нуль-зоною. — Голос розреготався незвичним металевим сміхом. Хоу-хоу-хоу. Хоу.

Досить цього.

— Припиніть намагатися відрізати Ґрейс від її контактів у Центрі. Це не спрацьовує і ускладнює роботу, — сказав Керманич. Пам’ятаючи її ретельність із налаштуванням відео про першу експедицію і надто висотаний ленчем, щоб це осмислити. Двійником огиди Керманича до Голосу, який тримався явно неадекватної та екстремальної тактики, було раптове переконання, цілком ірраціональне: Голос якимсь чином відповідальний за те, що його запроторили у самісіньке серце Південного Округу. Якщо Голос насправді був його матір’ю, Керманич мав цілковиту слушність.

— Слухайте, Джоне, — загорлав Голос. — Я не звітую перед вами. Це ви звітуєте переді мною, і не забувайте про це. — Він намагався надати інтонаціям переконливості, але якось неуспішно.

— Припиніть намагатися, — повторив Керманич. — Ви робите шкоду мені, бо вона знає про ваші спроби. Просто припиніть.

— Повторюю: я не звітую перед вами, Керманичу. Не кажіть, що мені робити. Ви попросили мене це владнати, і я намагаюся це владнати. — Відповідна реакція змусила Керманича тримати слухавку далі від вуха.

— Ви знаєте, що сьогодні вранці я бачив відео з першої експедиції, — сказав він. — Воно мене приголомшило. — Своєрідне половинчасте вибачення. Це дідусь навчив його так переводити стрілки: удаючи, ніби ти поділяєш нарікання супротивної сторони. З ним самим у минулому