Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

— Нічого образливого, хм, — спотворено вимовляє він. — Ти ж засмутилася?

— Я?.. У нас із ним розмова не клеїлася, може, я не так зрозуміла...

— Засмутилася чи ні? — з натиском повторює Артур. — Я ж бачив, що засмутилася. Це мені була образа. Мені. Навіщо він підійшов до тебе? З попередженням? Так... так у нього дах поїхав. Нічого, ми з ним поговоримо докладніше сьогодні.

— Артуре, — я злегка закипаю, — вибач, будь ласка, але ти занадто гостро сприймаєш ситуацію.

Він хрипло сміється, мабуть, від злості.

— Я сам розберуся, без тебе, як сприймати ті чи інші ситуації. Він просто знахабнів, якщо зробив це в мене на очах, але добре хоч так. Тобі хтось ще щось казав? — заводиться він ще більше.

— З приводу... тебе?

— Ти ж змовчиш, так. Як же... Ти мене з розуму зводиш. Навіть зараз ти далеко не все сказала, так.

Резник потирає обличчя долонею, і я хочу вхопитися за цю руку і... скрутити її, щоб він гарненько це відчув.

— Вибач, що не відзвітувала прямо за пунктами бесіди. Наступного разу записуватиму на диктофон.

— Наступного разу, — приглушено і суворо каже він, — не буде.

— Може, він і має рацію. — Я випрямляюся, а весь такий діловий і грізний капітан "Скалозубів" підступає ще ближче. — Може...

— Відколи коментарі та балачки працівників клубу й гравців мають стосуватися таких питань? І якого дідька тобі ще й прислухатися до них?

— Наша з тобою поведінка виглядає неадекватно з боку, — майже пошепки кажу я, заглядаючи в його гарячково рухливі очі.

— Ти маєш на увазі, моя поведінка має неадекватний вигляд, так, — усміхається він і різким рухом прилаштовує лікоть біля стіни, просто біля моєї голови. — О, це не новина. Скільки я відпрацьовую на льоду, стільки й вважаюся неадекватним. Тільки я вперше виніс це на публіку.

— Що... сталося на матчі? — обережно цікавлюся я.

— На матчі сталося те, що я здатен самостійно оцінювати тонус гравців, їхній рівень мотивації та комбінацію для перемоги. Іноді важливо показати зуби заздалегідь.

Боже, він заявляє це таким серйозним і зарозумілим тоном, що я б на місці тренера Олівера скрутила б капітану шию. Резник, можливо, і все знає, але подібне самоуправство немислиме.

А в глибині душі я захоплююся ним, адже у великому спорті самостійність такого рівня майже не зустрічається. Не тому, що всі позбавлені сміливості, а тому, що контракти дорожчі за гордість і особисті амбіції.

— Ти... "Барсам" зуби показував на прикладі такої слабкої команди—супротивника?

— Я всім зуби показував, — примружується він.

— Ви б і так виграли, — злегка схиляю я голову набік, уникаючи його очей.

Коли вся увага Резника спрямована просто на моє обличчя, опанувати себе неможливо.

Наступної миті я немов дивлюся на себе збоку, і це дає змогу оцінити запаморочливу швидкість, з якою на мене насувається нищівна хвиля паніки та драйву.

Я точно зірвуся, і кайф від цього зриву не зрівняється з жодним зривом суворого режиму на спорті.

Чорт, якби тут у підсобці була дірка в бездонну прірву, я б у неї не озираючись стрибнула, аби втекти.

— Нічого собі, ти тепер у хокеї розбираєшся? — абсолютно нестерпним тоном цікавиться Резник і я підіймаю на нього голову, не приховуючи люті в погляді, і це...

... помилка. Найдурніша-найдурніша і найбільша помилка з можливих, тому що я одразу впиваюся руками в неслухняне волосся і цілую його, а він теж нападає на мене у відповідь із поцілунком.

Ми зіштовхуємося губами, і він підіймає мене, змушуючи схрестити руки за масивною шиєю.

Широта величезного обличчя дає йому змогу перехоплювати й перегравати будь-які мої ініціативи, але я не здаюся — я вперто втискаюся в нього всім ротом, а потім різко віддаляюся, щоб цілувати вилиці й гладко виголене підборіддя.

— Не... хами... мені, — видихаю я губами, що вже саднять. — Я скоро розбиратимуся в... цьому вашому хокеї.

— Плювати. — Він нападає на мою шию і я машинально запускаю нігті в шкіру його голови. — Плювати на хокей і на все.

Ми з'їжджаємо кудись убік, але тепер Резник вдавлює моє тіло в стіну, як і вдавлює свої тверді губи по овалу мого обличчя.

Він, мабуть, вирішив пообідати моєю головою, але замість того, щоб відштовхнути цього божевільного, я захлинаюся видихами, безглуздо заплющивши очі.

— Ну все, — він вкарбовує слова в мою шкіру разом із дикими засосами, — все. Я тиждень чекав. Тиждень тобі дав. Усе, досить. Більше не можу і не буду, і не треба. Ти ж у нормі, так?

— У якій нормі? — лепечу я.

Він знову треться носом об мою щоку і я хапаюся за його комір із нелюдською силою. Знову це тужливе тремтіння перетворює все за грудиною на бурю з розпеченого повітря, і мені нічим дихати, нічим-нічим-нічим.

Вібрації в горлі породжують дурні й примітивні звуки, а Резник не відривається від моєї шиї, немов от-от дістанеться голосових зв'язок і спробує мої схлипи на смак.

— Рита, — сипить він моє ім'я по колу, — Рита, Рита.

Я намагаюся підняти його голову, і тепер ми цілуємося по-нормальному. "Нормально" — це коли неможливо відірвати одне від одного рота і можна обдирати шкіру губ, щоб хоч якось дихати.

Коли Артур примудряється втиснути мене в себе сильніше, його обличчя зачіпає моє волосся, вуха і щоки, а його схвильований шепіт обрушується на моє серце з гуркотом:

— Я буду ніжним, клянуся. Дуже ніжним, завжди ніжним. Не як того разу. — Дотик його долоні до моєї талії відчувається як тавро з розпеченого заліза, і я безглуздо чіпляюся за його шию, немов Резник врятує мене від самого себе.

Він миттєво реагує: тепер треться обличчям, зачіпаючи навіть мій ніс, і дихає часто-часто.

— Буду ніжним, — повторює Артур. — Усе зроблю правильно. Не тут, звісно. По-нормальному.

— Усе нормально, — шепочу я, і його наполегливий рот не дає мені повноцінно продовжувати. — Нормально, — соплю я і в розпачі прикушую його за губу.