Елізабет Гілберт - Місто дівчат

дуже тактовно з мого боку, я сказала Ентоні, що його костюм ідеально пасуватиме для його ролі саме тому, що він дешевий і гарний.

— Ти хочеш сказати, що виглядаю я гарно, але дешево? — запитав він, жартівливо примружившись.

Він мав дуже гарні очі: темно-карі, жваві. Можна було подумати, що він півжиття отак собі жартував. Придивившись ближче, я побачила, що насправді він був старший, ніж виглядав на сцені. Не так вуличний хлопчисько, як стрункий молодий чоловік. Йому було радше двадцять дев’ять, ніж дев’ятнадцять. Просто через худорлявість і безжурну ходу він здавався значно молодшим.

— Можливо, — відповіла я. — Але в цьому нема нічого поганого.

— А ти виглядаєш дорого, — мовив він, повільно оглянувши мене з голови до ніг.

— Але гарно? — запитала я.

— Дуже.

Ми деякий час стояли й мовчки дивилися одне на одного.

У тій мовчанці ми сказали одне одному чимало всього — між нами, так би мовити, відбулася ціла розмова. Ось що таке флірт у найчистішій формі: розмова без слів. Серія мовчазних запитань, що їх одне запитує другого самими лиш очима. І відповідь на ці запитання завжди звучить однаково: Можливо.

Тож ми з Ентоні довгенько стояли й дивилися одне на одного, без слів запитуючи й мовчки відповідаючи: можливо, можливо, можливо. Мовчанка тривала так довго, що аж стала ніяковою. Однак я вперто не збиралася її порушувати — і відводити очі теж. Врешті Ентоні розсміявся, а за ним і я.

— Як тебе звати, лялечко? — спитав він.

— Вівіан Морріс.

— Ти сьогодні ввечері вільна, Вівіан Морріс?

— Можливо, — відповіла я.

— Так? — запитав він.

Я знизала плечима.

Він нахилив голову й пильно на мене глянув, досі усміхаючись.

— Так? — запитав ще раз.

— Так, — вирішила я, і на цьому всім можливо настав кінець.

Але він знову перепитав:

— Так?

— Так! — повторила я, подумавши, що він мене не почув.

— Так? — вкотре запитав він, і до мене дійшло, що йому йдеться про інше. Він питав не про те, чи піду я з ним на вечерю і в кіно. Він питав, чи сьогодні ввечері я по-справжньому вільна.

— Так, — відповіла я зовсім іншим тоном.

Через півгодини ми опинилися в ліжку його брата.

Я відразу здогадалася, що на мене чекає не той сексуальний досвід, до якого я звикла. По-перше, ми з ним не були п’яні. Не стояли в гардеробі нічного клубу й не обмацували одне одного на задньому сидінні таксі. Тут такого не передбачалося. Ентоні Роччелла нікуди не квапився.

І у процесі любив говорити, але не так жахливо белькотіти, як лікар Келлоґґ. Любив ставити мені грайливі запитання, від яких я шаленіла. Напевно, йому просто подобалося знову і знову чути моє «так», а я охоче робила йому таку приємність.

— Ти знаєш, яка ти гарна, правда? — запитав він, зачинивши за нами двері.

 — Так, — відповіла я.

— І зараз ти сядеш зі мною на це ліжко, правда?

— Так.

— Ти знаєш, що зараз я тебе поцілую, така ти гарна?

— Так.

І — Господи милосердний — той хлопець умів цілуватися. Він тримав моє лице в долонях, так що його довгі пальці сягали мені до потилиці, й неквапливо смакував мої губи.

Ота частина любощів — поцілунки, які я завжди обожнювала, — зазвичай закінчувалася надто швидко, проте Ентоні, схоже, не прямував ні до чого більшого. Мене вперше цілував чоловік, який насолоджувався поцілунками так само, як я.

Минуло багато часу — багато чудового часу, — поки він відірвався від мене.

— А тепер ми зробимо ось що, Вівіан Морріс. Я сяду ось тут на ліжку, а ти станеш ось там, під лампою, і скинеш для мене свою сукню.

— Так, — сказала я. (Після першого «так» усі решта даються дуже легко!)

Я відійшла й зупинилася на середині кімнати, точно там, де він сказав, під самою лампою. Зняла сукню й ступила крок убік, змахнувши руками, щоб приховати своє збентеження: та-дам! Та щойно сукенка впала на підлогу, як Ентоні розсміявся, а мене затопив сором на саму згадку про те, яка я худа і які в мене малі груди. Та побачивши вираз мого лиця, він стишився і сказав:

— Е ні, лялечко, я сміюся не з тебе. Я сміюсь, бо ти дуже мені подобаєшся. Ти мала спритниця. І це дуже мило.

Він підвівся і підняв з підлоги мою сукенку.

— Одягни її назад, лялечко.

— Вибач, що я так, — сказала я. — Нічого, все нормально.

Я молола якісь нісенітниці, а сама тим часом думала: «Це кінець, я все зіпсувала».

— Ні, послухай мене, крихітко. Ти знову вдягнеш цю сукенку для мене, а потім я попрошу тебе ще раз її зняти. Але цього разу набагато повільніше, добре? Не біжи поперед батька в пекло.

— Ти здурів.

— Я просто хочу ще раз подивитися, як ти це робиш. Давай, лялечко. Я все життя чекав цього моменту. Не спіши.

— Не чекав ти цього моменту все життя, не розказуй!

— Ну добре, добре, — вишкірився він. — Не чекав. Але от він настав, і я в захваті. Ну то як — спробуєш знову? Але повільно, дуже повільно.

Він сів на ліжко, а я вдягнула сукню. Потім підійшла до нього, щоб він застебнув ґудзики на спині, і він застебнув, помалу й обережно. Я б могла, звісно, сама до них дотягнутися, і за кілька секунд мені й так довелося їх розстібати, але мені хотілось доручити це завдання йому. То було дуже еротично й інтимно, хоча дуже скоро це відчуття перевершило дещо інше.

Я обернулась і відійшла на середину кімнати, знову вдягнута. Легенько скуйовдила рукою волосся. Ми усміхалися одне до одного, як двоє дурнів.

— Тепер спробуй ще раз, — мовив Ентоні. — Дуже-дуже помалу. Так, ніби мене тут нема.

За мною ще ніколи не спостерігали. За останні кілька місяців багато чоловіків торкалися мене руками, але мало хто з них оцінював мене очима. Я обернулася спиною, немовби соромлячись. Хоча, відверто кажучи, я справді трохи соромилася. Ще ніколи не почувалася такою оголеною, дарма що була повністю вбрана! Я простягнула руку й розстебнула ґудзики на спині. Дозволила сукенці спасти, але та, зісковзнувши з плечей, залишилася на талії. Я її більше не чіпала.

Розстебнула бюстгальтер і, легенько скинувши, поклала на стілець поряд. Тоді випросталась і дала йому час помилуватися моєю оголеною спиною. Я відчувала, що він дивиться на мене, і мені по хребту аж наче струм побіг. Я довго так простояла, чекаючи, коли він щось скаже, але він мовчав.

Я не бачила його обличчя, не знала,