Елізабет Гілберт - Місто дівчат

вже знаєш — я не надто перебирала чоловіками. А от дядько Біллі відкидав одного за одним. Цей був занизький («Він має цілувати Селію, заради Бога, а Олів точно не дасть нам купити драбину»). Той виглядав надто вже по-американськи («Ніхто не повірить, що вигодуваний на кукурудзі хлопака з Середнього Заходу — нью-йоркський розбишака»). Цей був занадто жіночний («Ми вже маємо одного хлопця, який виглядає як дівчина»). Той — занадто серйозний («Люди, тут вам не недільна школа»).

А тоді десь під вечір з-за куліс вийшов високий, худорлявий, темноволосий молодий чоловік у лискучому костюмі, трохи закороткому на нього, бо не діставав ні до кісточок, ні до зап’ясть. Руки він встромив у кишені, а на голові мав фетрового капелюха, зсунутого набакир. Він жував гумку й, опинившись на середині сцени, навіть не намагався цього приховати. І шкірився так, як той, хто знає, де заховані гроші. Бенджамін почав було грати, але молодик підняв руку — зупинись, мовляв.

— А хто тут за головного? — запитав він, дивлячись на нас.

Почувши його голос — чистий нью-йоркський акцент, різкий, чванливий і трохи іронічний, — дядько Біллі аж випростав спину.

— Вона, — сказав дядько Біллі, тицьнувши пальцем на тітку Пеґ.

— Ні, вона, — відказала тітка Пеґ, показавши на Олів.

Олів не відривала погляду від газети.

— Просто цікаво, для кого мені старатися, — молодик придивився до Олів. — Для тої тітки? То, може, я ліпше не буду починати, а зразу розвернусь і піду собі додому?

Дядько Біллі засміявся.

— Ти вже мені подобаєшся, синку. Як умієш співати, робота твоя.

— Співати я вмію, містере. Цим можете не перейматися. І танцювати вмію. Просто неохота тратити час на співи з танцями, якщо мене не візьмуть і я того всього й так не робитиму. Розумієте?

— Ну тоді я скажу інакше, — відповів дядько Біллі. — Робота твоя. Крапка.

Що ж, на ці слова Олів таки звернула увагу. Вона стривожено підняла голову.

— Але ж ми не чули, як він співає, — зауважила тітка Пеґ. — І невідомо, чи він уміє грати.

— Він ідеально нам підходить, — сказав дядько Біллі. — Повір мені. Нюхом чую.

— Вітаю, містере, — мовив юнак. — Правильний вибір. Я вас не розчарую, леді.

 То, Анджело, був Ентоні Я закохалася в Ентоні Роччеллу — не буду тягнути кота за хвіст і вдавати, ніби це не так. А він закохався в мене, нехай і по-своєму, нехай тільки на трохи. А основне, що я зуміла закохатися в нього зі взірцевою спритністю — за якихось кілька годин. (Думаю, ти знаєш, що молодим таке завиграшки. І взагалі, короткі спалахи пристрасного кохання — це природний стан для молоді. Дивно тільки, що це не трапилося зі мною скоріше.)

Щоб отак миттєво в когось закохатися, треба, звісно ж, зовсім не знати людини. Секрет у тому, щоб виокремити в ній якусь захопливу рису, а тоді щосили метнути в неї своє серце, повіривши в те, що її вистачить як основи для тривалого почуття. Для мене такою захопливою рисою стала самовпевненість Ентоні. Її помітила, звичайно, не тільки я — зрештою, саме завдяки зухвалості він отримав роль у нашій п’єсі, — але тільки я закохалася в неї. Звісно, що я бувала у товаристві десятків самовпевнених молодиків, відколи прибула до міста кілька місяців тому (то був Нью-Йорк, Анджело, — тут тільки такі й плодяться), однак самовпевненість Ентоні мала особливу родзинку: йому справді було на все начхати. Усі зарозумілі хлопці, яких я досі зустрічала, любили вдавати із себе байдужих, але все одно відчувалося, що вони чогось хочуть, хоч навіть сексу. Натомість Ентоні нічого не жадав і ні за чим не тужив. Хоч що відбувалося, його все влаштовувало. Виграв він чи програв — його це ніяк не зачіпало. Якщо складалося не по-його, він просто йшов собі геть, незворушно засунувши руки в кишені, щоб спробувати щастя деінде. Байдуже, щó підкидало йому життя — він усе сприймав спокійно: мовляв, буде — то буде, а ні — то ні І до мене він ставився так само. Тож можеш собі уявити, що я не мала іншого вибору, як закохатися в нього по самі вуха.

Ентоні мешкав на четвертому поверсі в будинку без ліфта на Західній Сорок дев’ятій вулиці між Восьмою і Дев’ятою авеню. Ділив квартиру зі старшим братом Лоренцо, який працював шеф-кухарем у ресторані в Латинському кварталі, де Ентоні обслуговував столики, коли не мав роботи в театрі Колись його мати й батько теж мешкали в тій квартирі, але обоє вже померли. Про це Ентоні розповів мені без жодного натяку на відчуття втрати чи смутку. (До батьків він ставився так само: є — то є, нема — то нема.) Ентоні народився й виріс у Пекельній кухні. Він був корінним мешканцем Сорок дев’ятої вулиці. Змалку грав на ній у стикбол, а співати навчився за кілька кварталів звідти у Церкві Святого Хреста. Через кілька місяців я вже знала ту вулицю як свої п’ять пальців. Квартиру, звісно, теж — і досі згадую про неї з теплом і любов’ю, бо саме в ліжку його брата Лоренцо я відчула свій перший оргазм. (Ентоні не мав окремого ліжка — він спав на дивані у вітальні, але ми залюбки гостювали в кімнаті його брата, коли той був на роботі. На щастя, Лоренцо працював до пізнього вечора, даруючи мені вдосталь часу, щоб отримувати насолоду від юного Ентоні).

Я вже казала: щоб стати доброю коханкою, жінка потребує часу, терплячості та дбайливого коханця. Закохавшись в Ентоні Роччеллу, я нарешті отримала всі три необхідні умови.

Ми з Ентоні опинилися в ліжку Лоренцо у вечір нашого знайомства. Коли прослуховування закінчилися, він піднявся нагору підписати контракт і отримати від дядька Біллі копію сценарію. Дорослі позалагоджували свої справи, і Ентоні пішов. Та через кілька хвилин тітка Пеґ попросила мене наздогнати його й поговорити з ним про костюми. Так, мем! — я кинулась виконувати її команду. І ще ніколи не бігла сходами «Лілеї» так швидко.

Я наздогнала Ентоні на тротуарі, схопила його за руку й задихано назвалася.

Чесно кажучи, мені майже не було чого з ним обговорювати. Костюм, у якому він прийшов на прослуховування, цілком міг бути костюмом для вистави. Так, він здавався трохи засучасним як для нашої п’єси, але добре підібрані підтяжки й широка яскрава краватка мали все виправити. Костюм виглядав достатньо дешевим і достатньо гарним — якраз таким, як треба для Везунчика Боббі. І хоч то було не