Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

бути головами відомих політиків. У хвилини рідкісної довірливості він міг показати пані Ірені, де в нього де Ґолль, де Хрущов, а де Ґомулка. До мене він довіри не мав жодної — як і я до нього. Мені здавалося, що часом він потайки на мене витріщається, після чого довго не може повернутися до своїх неправильних політичних куль.

Додому я зазвичай приносив черговий оберемок позичених у Дзюні Стрончевської на вічне віддавання пожовклих журналів. Мамі це дуже не подобалось — як і загалом наші візити до Дзюні Стрончевської. Фелюся мама взагалі боялася, підсвідомо зчитуючи в ньому маніяка. Тому я мусив ховати всю ту макулатуру до спеціального закапелку за ліжком пані Ірени. Куди вона звідти зникала після чергового прибирання, я ніколи не дослідив. Більша частина журналів називалася «Пшекруй», і позаяк поляків у нас тоді любили дразнити пшеками, я пояснював одноліткам, які заходили в гості, що «Пшекруй» означає «Польський». Польський журнал «Польський». Чому б і ні — ми ж багато років поспіль передплачували український журнал «Україна».

Гортаючи ту давно зужиту періодику, я вряди-годи зависав над якимись ілюстраціями. Пригадую, наприклад, як мою увагу на досить тривалий час прикувала кольорова олеографія «Самійло Немирич та його розбійники викрадають бурмистра Уберовича в околицях Львова (Скнилівок, 23. VII. 1619 р.)». Найсильніше враження справляла перекривлена від болю й зачудування фізія сивезного розпатланого старця з вибалушеними очима, що лежав униз животом, закинутий на коня впоперек і туго прив’язаний до сідла джгутами.

У ті часи книжки без ілюстрацій для мене ніби й не існували. Добре, що у книжковій шафі батьків переважали історичні та пригодницькі романи з багатьма ілюстраціями на цілу сторінку, а іноді й розворот. Розказані у книжках історії можна було домислювати за ілюстраціями, самих книжок не читаючи. Особлива шляхетність видавців полягала в поширеній натоді практиці підписування кожної ілюстрації відповідним шматочком тексту із сусідньої сторінки. В такий спосіб мені вистачало, сяк-так поскладавши докупи літери, прочитати, скажімо, «Кап виліз на стару чавунну гармату…», «Індіанці позносили хмиз до дверей і підпалили їх» або «Старий моряк замахав капелюхом і тричі крикнув „ура“» — й наступного дня в дитсадку я вже міг забивати баки своїм молочним однокашникам, начебто переказуючи їм романи Фенімора Купера.

6

Дитсадок, а відтак і школа — були й такі маршрути, ледь не щоденні. Але далі про них ні слова.

Ще були вечірні прогулянки до вокзального перону й назад — укотре насолодитися прибуттям та від’їздом 76-го потяга Варшава — Констанца. Деякі з його вагонів прямували до Бухареста, інші до Варни або Софії. Неможливість поїхати в один із зазначених на вагонних табличках пунктів викликала дивний тип ностальґії — за місцями, в яких ніколи не бував і не побуваєш. Приблизно про те саме співалося тоді з кожного приймача: «Снятся людям иногда // голубые города // у которых названия нет». (Епітет «голубые» тоді ще не набув головної своєї конотації.)

Ну а потім настало літо 1968-го й неминуча за ним осінь, коли до міста заїхав мандрівний цирк «Прага». Цирковий намет, як і весь обоз, було розбито приблизно там, де зазвичай це робили всі попередні трупи: неподалік парку, перед стадіоном. Чехословацькі циркачі послуговувалися смішною російською з дитячими інтонаціями. Вони виглядали трохи ображеними за те, що червона армія щойно так рішуче врятувала їх від підступної аґресії буржуїнів. Особливо біснувався клоун Франта, який у спеціальній пантомімі ніяк не міг зірвати з шиї яскраво-червону краватку, що, звиваючись у його пальцях, ніби тропічна гадина, здавалось, отот його задушить. Коли він, смертельно посинілий, урешті звільнявся від неї, кинувши під ноги й затоптуючи в тирсу, оркестр ушкварював переможний туш. Місцеву публіку його номер радикально поділив на тих, які зривали боки від реготу й енергійно аплодували, та інших. Інші обурювалися. На їхню думку, чехословацькі артисти відплачували нам за всі наші визволення дикою невдячністю. Мене натомість у всьому тому цирку приваблювала передусім цукрова вата, нічим не гірша за справжню, з празького парку імені Фучіка.

7

1968 рік виявився межею, після якої багато всього змінилося.

У Празі придушили контрреволюцію.

У кінотеатрах показали «Вірну руку — друга індійців». (Насправді мало бути «індіанців», але російське «индейцев» продиктувало кінопрокатникам власну волю.)

Невідомо звідки й чому з’явилися люди з інакшими зачісками та штанами. Волосся довшало, а спідниці коротшали. Спершу всі думали, що то винятково закордонні гастролери з пересувного цирку «Прага», але невдовзі стало зрозуміло, що ризикований стиль перекинувся й на місцевих і це вже початок якогось кінця.

Розмови про політичних в’язнів повернулися до родинних застіль. Деякі з тих, кого посадили 1965-го, вже за рік-два мали виходити. Про це нас доволі справно інформували голосом Америки з потаємних приймачів у підземних темницях.

Слово «напалм» стало додатком до назви «В’єтнам». Ізраїль виграв Шестиденну війну відразу проти п’яти арабських країн. Це, щоправда, трапилося ще попереднього літа, тобто роком раніше. Проте мало свої дуже далекосяжні наслідки.

Виїздили перші євреї. Наша сусідка Мара кинула історичну фразу: «Шоб этот советский союз сгорел!» — і було неясно, чи разом з нами, а чи сам собою. Свої заощадження й накопичення в золоті, діамантах та цінних паперах євреї нашого міста перед виїздом відносили на зберігання такому собі панові Кубі. Його знали всі. Його вважали кимось на зразок Вічного Жида. За всіх часів та режимів пан Куба незмінно подвизався старшим офіціантом найдорожчих ресторанів міста, Європи і Світу. Хтозна, чи не був він насправді всіх тих ресторанів тіньовим хазяїном. Він говорив усіма мовами. Його харизма була такою бездоганною, що навіть мій тато любив похвалятися своїм радше випадковим із ним діалогом. Одного разу в ресторані «Київ» пан Куба нишком запропонував йому золотий швейцарський «Лонжин» за півціни. Тато таких грошей не мав — ні пів-, ані чверть чи навіть однієї п’ятої ціни, але дуже пишався цим епізодом і десятки разів переповідав його з дедалі тоншими подробицями.

1969-го, як уже згадувалося, знову почали літати космонавти. Це сталося майже водночас — космічні польоти і перші виїзди євреїв. Усе з усім якось дивним чином заримувалося: космонавти з євреями, а Куба з Кубою. Ми любили Кубу та її революційну Синю Бороду — Фіделя Кастро, чию голову дивний син пані Стрончевської Фелюсь безліч разів мазюкав у своїх альбомах, довішуючи до неправильної кулі щось на зразок густого бджолиного рою (бджолиного раю?), обов’язково в кольорі темного індиґо.

8

Я згадував діаманти? От і ще одна рима: «Діамантову руку» ми з пані Іреною та