Ніклас Натт-о-Даг - 1793

— Здається, ти розучився говорити, Фішере. Тоді я тобі дещо поясню, і наступного разу ти вже знатимеш, що краще трохи подумати, перш ніж згадувати Б’єркмана. Він розпусник, пияк і свиня, не гребує блудити навіть з телицями, а потім ще й засинає на місці злочину голий і лякає людей своїм хропінням.

Голос пастора стає все гучніший, з кожним словом з рота бризкає слина. Анна Стіна зрозуміла, що Фішерові очі сльозяться не від сили погляду священника — тепер і до неї долетів перегар, який святий отець видихав просто пальтові в обличчя.

— Але, може, Фішер теж такий самий? Принаймні добре напхане черево свідчить на користь цього…

Пастор обійшов Фішера, тримаючи руки за спиною, як високий поліцейський чин.

— Ти, Фішере, дивився хтиво на нашу худобу дорогою сюди? Може, і сам хотів стати биком і ганяти корівок на лугу? Формально тварини не належать до моєї пастви, і чи можуть вони взагалі спастися для Царства Божого — запитання до більших за мене мудреців. Але якщо раптом таки можуть, то я обіцяю, що ніяк не сприятиму спасінню Фішерової душі, навпаки, усіляко допоможу, щоб ти опинився в пеклі. Власне, я пропоную тобі забиратися до дідька вже зараз, щойно здаси свій товар і розпишешся у журналі. Отже?

Фішер аж спітнів від такої атаки, але з явним полегшенням відв’язав руку Анни Стіни, при цьому схилившись до її вуха й прошепотівши:

— Якщо ми ще колись зустрінемося, Анно Стіно, молися всім богам, щоб ти мене перша побачила.

Відвів її і Дракониху до воріт, де чекав вартовий у такій самій блакитній формі. Священник тим часом невпевненими кроками пішов до моста, бурмочучи собі щось під ніс. Може, і далі вичитував Фішера. Пальт плюнув пастору вслід.

— Он воно що — це пастор Неандер. Я чув про нього, що він геть безверхий. Тепер точно знаю, що так і є.

Вартовий на воротах, літній чоловік з обпеченим обличчям без бороди й брів, неприємно посміхнувся:

— Атож. Зустрів Неандера, коли він не в гуморі, — вважай, що не пощастило.

— А що це з ним?

— Якщо не брати до уваги, що він скажений? Щойно дізнався, що Б’єркман попросив відставки й збирається виїхати до Фінляндії.

— Якщо він так ненавидить інспектора, то мав би радіти…

— У них взаємна ненависть, і триває це вже кілька років. Пастор не один рік писав скарги на інспектора в усі державні установи, навіть самому королеві Ґуставу. Закінчилося все тим, що на пастора наклали штраф у двадцять далерів, бо тон його листа припав королю не до вподоби. Подейкують, що коли в короля стріляли, Неандер на радощах шаблею відкрив пляшку шампанського. Я так думаю, він розлютився, бо своєю відставкою Б’єркман ламає йому план помсти, якої пастор так довго домагався.

— А хто прийде на місце Б’єркмана?

— Цього ніхто не знає. Але це ще не скоро, може, восени… Хто взагалі захотів би сюди перебиратися? Б’єркману вже два десятки років тут було на все начхати, і лише тому він досі при своєму розумі. Якщо можна так сказати. У в’язниці його не бачили від зими. Неандер приходить читати молитви вранці і ввечері, але завжди такий п’яний, що й з книжки ледве читає. А про дівок згадує, тільки якщо вони можуть допомогти в інтригах проти Б’єркмана. Заправляє тут усім Петтерссон. Та ти й сам знаєш — навряд чи щось зміниться, навіть якщо нам пришлють нового інспектора.

— Ох і яма тут у вас! Не так багато в моєму житті хорошого, але те, що не потрапив на службу сюди — хвала Всевишньому. Ось тобі дві нові повії, приймай. Хай щастить, дівулі.

Фішер з вдаваною поштивістю торкнувся капелюха, розвернувся на п’яті й вийшов за ворота.

6.

Вартовий з обпеченим обличчям покликав молодшого колегу, відчинив засув і впустив усіх у двір. Там посередині — криниця з помпою. Маленький квадрат неба над головою такий далекий, що Анні Стіні здається, ніби вона дивиться на нього з дна якоїсь шахти. За шибками заґратованих вікон вгадуються постаті жінок, схилених кожна над своєю роботою. З протилежного боку двору — будівля, явно збудована давніше й для інших цілей. Більше схожа на особняки, що їх Анна Стіна бачила в Седермальмі, сторічні дачі для панського відпочинку. Отже, ця споруда зведена перша, а частиною тюрми стала, коли добудували інші будинки.

Вартові зупинилися під стінкою — треба почекати старшого наглядача. Той не поспішає.

Якщо Дракониха й відчуває те саме хвилювання, що й Анна Стіна, то зовсім цього не показує. Навпаки, весь час дістає вартового, підскакує на місці й каже, що їй треба в туалет. Вартовий знизує плечима.

— Тобі краще мовчати, якщо маєш смальцю в голові. Зараз Петтер Петтерссон прийде, а його не варто дратувати.

Дракониха люто дивиться на нього, відвертається і кривиться. Чекають.

Головний наглядач — величезний тип, плечі в нього такі широкі, що Анна Стіна мусила б розкинути руки, аби дотягтися від одного до другого. Блакитний камзол розстебнутий, і Анна Стіна сумнівається, що його вдалося б застебнути, навіть якби хтось цього зажадав. Дуже пітніє. Обличчя велике й кругле, рот від вуха до вуха, ніс широкий і кирпатий, схожий на свиняче рило, очі напівзаплющені, під ними мішки. Густі кучері зібрані в пучок на потилиці. Голос відповідний — густий бас.

— Ласкаво просимо в нашу бідну обитель, мої курочки. Мене звати Петтерссон, я тут начальник варти, а це мій колега Гюбінетт. Ви тут, щоб покинути грішне життя, до якого звикли. Ваші імена?

Молодий вартовий вказав на дівчат і відповів замість них:

— Анна Стіна Кнапп. Карін Ерсон.

Петтерссон оглянув обох по черзі. Анна Стіна потупилася — знала, що такі чоловіки люблять, щоб їх побоювалися. Дракониха ж уперто дивиться йому у вічі. Мнеться, переступає з ноги на ногу — хоче в туалет. Петтерссон великою, як копчений окорок рукою, вказав на неї:

— А що це з панною Ерсон?

— Та от дівуля каже, що їй до вітру треба.

— Он як… Панно Ерсон, ви, мабуть, звикли справляти свої потреби де й коли вам заманеться, як дикі тварини в лісі.

Дракониха на мить задумалася, що відповісти. Анна Стіна почула виклик у словах Петтерссона й про себе благала Господа, щоб Карін не піддалася на нього. Але з’ясувалося, що не така Дракониха й розумна: вона вперто підняла бороду й форкнула у відповідь:

— Коли треба спорожнити міхур, більше ні про що думати не можеш.

Петтер Петтерссон посміхнувся так, що Анна