Федеріко Андахазі - Конкістадор

повідомив, що церкву звели на славу Пресвятої Марії, Матері Божої. Кетца, який уже побачив чимало втілень цієї богині плодючості, не вагаючись, ототожнив її з богинею Коатліке. Капітан мешиків розповів жерцю, що достоту як Марія, матір Царя Христа, Коатліке є матір’ю Кетцалькоатля й зачала сина цнотливою. Марія, непорочна богиня, завагітніла дивом, і достоту як Коатліке, народила сина, сина бога. Священик, хитаючи головою, поблажливо й разом з тим докірливо заперечив, що їх порівнювати жодним чином не можна, адже Бог є єдиний і цей Бог Отець створив диво у лоні Марії, щоб утілитися у людській подобі. Християнський жрець довго розтлумачував Кетці, щоб той урешті збагнув, що Отець є сином, а Син є людиною, але водночас людський син так само є Бог Отець. Кетца, який уже чув про диво Святої Трійці, не міг збагнути, чому тубільські священики так палко кидаються пояснювати єдність Отця, Сина та Святого Духа, наче тут потрібні якісь складні математичні обчислення. Для мешиків Трійця була поняттям простим та буденним; суворо кажучи, їхній пантеон цілком складався з богів, які втілювали різні подоби богів чи, навпаки, залежно від обставин різні боги могли поєднувати одне й те саме явище. Тому для мешиків збільшення кількості богів та поєднання їхніх функцій здавалося цілком природним. Поняття про якогось певного бога часом складалося з найбільш пов’язаних між собою уявлень. Приміром, Кетцалькоатль міг виступати як Еєкатль, бог вітру, чи Тлауїцкальпантекучтлі, бог життя, часом був як Це Акатль, бог ранку, а часом — Шолотль, планета Венера. Водночас він завжди залишався Кетцалькоатлем — пернатою змією чи бородатим білим чоловіком, що явився з іншого берега моря. Тому мешикові було неважко зрозуміти таку просту річ, як єдність Бога Отця, Сина та Святого Духу. Зрозуміло, Кетца нічого цього священикові не пояснював, тільки ствердно кивав після кожного речення, яке промовляв жрець. Він не мав змоги розповісти про своїх божеств, остерігаючись видати їхнє походження. Тим паче що Кетца вже дізнався, що у Франції палають вогнища інквізиції. Чимало кого спалили за провини набагато дрібніші, ніж сумнів у догмах священних книг. Однак знав Кетца й те, що торгівля тут важить більше за віру. В Іспанії вождь мешиків переконався, що поганство тут обурення не викликає й навіть ревні католицькі королі стають тихими й покірними, коли випадає нагода укласти торговельні відносини з народами, які збилися зі шляху і які навіть ймення Христового не знають чи навіть неприховано заперечують його. Подумки Кетца відзначив, що навіть магометянин, запеклий ворог, не був ворогом тоді, коли йшлося про прибуток. Задля вигідної торгівлі чимало європейських тлатоані мали вельми дружні стосунки з єретиками-мамелюками, які правили Єгиптом, і турецькими намісниками на узбережжях Малої Азії. Ба більше: коли люди, що носили на грудях розп’яття, починали ворогувати між собою, вони охоче укладали союзи з мусульманськими країнами, зокрема королівствами Насридів та Меринідів. У Авіньйоні Кетца дізнався, що навіть папи, які мешкали у цьому місті, зазнавали впливу французьких та неаполітанських королів, а ці монархи жваво торгували з поганинами. Священик усвідомлював, що його проповідницьким сподіванням годі встояти проти торговельних інтересів, а між іншим саме вони сприяли зведенню собору, з вершини якого вони зараз споглядали місто, тож саме тому він не забажав продовжувати суперечку із заморським мандрівником. А Кетца тим часом давно вже збагнув, що допоки він обіцяє сласні угоди, ніби щитом прикриваючись незчисленним катайським військом, ніщо у Новому Світі не здатне його зупинити.

21

Сам-один на землі

Кетца зі своїм військом покинули Францію цілком упевнені, що конкіста — цілком ймовірна можливість, а не лише їхня мрія. Що й казати, коли ця купка погано озброєних людей за кілька годин захопила палац марсельського касика! Вони всі були певні, що якщо з такими поганенькими обладунками вони спромоглися знешкодити вартових і втекти з в’язниці, а згодом заволодіти цілим замком, то коли мешики матимуть коней, вогнепальну зброю, оновлений флот і велике, добре оснащене військо, жодна армія їх не зупинить.

Мешикська флотилія покинула порт Аїлуїкатль Ікпак Тламанакаллі, йдучи курсом південь-південний схід. Вони проминули затоку між Генуєю та островом Корсика й уперше висадилися на берег італійського півострова неподалік Модени. Зважаючи на невпорядковані нотатки Кетци, можна дійти висновку, що вони відвідали чимало королівств та міст уздовж берегів півострова, а часом бували й у наземних експедиціях. Вони просувалися з півночі на південь по західному краю Італії, згодом піднімаючись східним узбережжям півострова. Чимало королівств на півострові могли вихвалятися жвавими відносинами з Близьким Сходом і тривалими спробами налагодити зв’язок з далекосхідними країнами. Саме тому державці та ті з купців, що вже зазнали усіляких вигод від торгівлі з Індіями, намагалися зміцнити свої стосунки, а ті, які ще не мали торговельних угод, були ладні на все, щоб зустрітися зі східним посольством. Кетца призначив купцям аудієнції так, наче справді був далекосхідним послом.

Саме так, торгуючи мріями про вічне раювання, він відвідав Лігурію, Тоскану та Умбрію, мимохідь обіцяючи золоті гори у Лаціо, Кампаньї та Базилікаті. Він тішив вуха державцям у Неаполі, Калабрії та на Сицілії. Він засліплював блиском коштовного каміння багатіїв з Палермо, Катаньї та Мессіни. Він дав відчути пахощі спецій правителям Барі, Фоджі та Пескари. Він пообіцяв привозити шовку стільки, що стане вкрити стіни всіх шляхтичів у Перуджі, Анконі та Римії. Він уразив несказанно білим мармуром купців Болоньї, Верони та Трієста.

Утім, Кетца теж не уник чар італійських міст. Королівства на півострові змагалися між собою у красі, витонченості, процвітанні мистецтв. У пам’яті та серці юнака назавжди закарбувалися два міста — Флоренція та Венеція. Якщо досі загін мешиків збирав відомості про військові, політичні та комерційні спроможності Нового Світу, то в Італії знайшлося чим позмагатися з Теночтитланом у живописі, скульптурі.та архітектурі. Якщо в Іспанії та Франції панівним було слово «інквізиція», то у королівствах на півострові найголовнішим стало дієслово «відроджувати». Відродження осяяло кожний закуток, який Конгрегація доктрини віри наполегливо силкувалася оповити темрявою. Інквізиція здавалася Кетці витвором Уїцилопочтлі, бога жертвоприношень, а відродження, навпаки, було витвором Кетцалькоатля, бога життя.

Та найбільше мешиків в Італії вразили самі італійці. Іспанці були гостинними, відкритими, а часом навіть простакуватими. Французи — пихаті, войовничі й похмурі. Однак і тих і тих вирізняла глибока набожність, любов до порядку й слухняне дотримання уложень держави та суспільства. А ось італійці справді схилялися перед людською особистістю. Здавалося, ніби кожен тут самотужки обирає для себе й закон, і долю. Звісно, вони вірували в Бога, але не