Федеріко Андахазі - Конкістадор

сліпо, йдучи слідом за жерцем, немов вівця за пастухом. Вони вірували несамовито, але намагалися не мати посередників у стосунках зі своїми богами. Вони були працелюбними й надзвичайно винахідливими, але разом з тим безтурботними й непослідовними. У нотатках Кетци є безліч прикметників (часто протилежних за значенням) — і то все означення мешканців острова: веселі, ліниві, неуважні, пристрасні, хтиві, вульгарні, вишукані. Їхня мова, сповнена милозвучності, народилася з руїн «вульгарної», жаргонної латини. Найбільше мешики дивувалися, що внаслідок поєднання усіх цих банальних, приземлених і сороміцьких якостей виникає щось піднесене. Вони керувалися радше інтуїцією, ніж здоровим глуздом, методичними міркуваннями, вони охочіше ставали до справи, ніж бралися складати теорії. Вони гнівались на своїх богів, навіть клянучи їх і погрожуючи їм кулаками. Та разом з тим палко й щиро їх шанували, нехтуючи церемоніальними правилами та церковними настановами. Італійці наважилися дивитися своїм богам у вічі як рівні.

Вони навіть надихалися спробами повторити божий витвір. Перш за все вони були художниками. Мешики збагнули, чому така річ, як Відродження, не могла виникнути більше ніде, як лише в Італії.

Може, мешиків так зачарували італійці, бо були їхньою цілковитою протилежністю. У Теночтитлані пересічна людина була останньою ланкою у ланцюгу. Її кров’ю втамовували голод божеств і гнів імператорів; нею вмивали землі знаті, й вона, зрештою, сприяла роботі механізму, що зветься Держава. Ця система буквально живилася кров’ю. А в Італії навпаки — все здавалося напоєним життєдайною веселістю вина. Загалом, мешики стримано ставилися до спиртного, але в Італії вони знову відкрили для себе сік землі й шанували його так само, як і господарі. Ця весна була бенкетуванням життя, зміною переконань, розривом з догмами, новим ствердженням людського існування перед обличчям богів. Мешики жили й помирали, щоб послужити своїм богам, італійці ж жили, щоб боги служили їм самим.

Усю мешикську поезію можна висловити однією фразою, яка виникає або як запитання, або як гірке ствердження: «На землі живеш сам-один». Це нарікання на тлін буття, на короткий земний шлях, на невіру у потойбіччя, що заводило мешиків у безвихідь, завжди стирчало отруєним кинджалом у грудях дітей Теночтитлана: у поезії про це писали так:

Чи дійсно, невже справді живеш на землі?

Не вічно ти тут: лише на мить на землі!

Як ти яшмою є, то на друзки обернешся,

А як золото ти, то розсиплешся на тлін,

Якщо ти пір’ям є на голові кетцаля, то ти опадеш,

Не вічно ти тут, лише мить на землі![2]

Відродження давало мешикам якщо не відповідь на запитання про існування іншого буття, то принаймні спосіб, як опиратися тузі через нікчемність життя у цьому світі й забуття після смерті:

Де нам знайти місце, позбавлене смерті?

Ось чому серце моє плаче.

Кріпіться: ніхто не житиме вічно!

Навіть державців смерть забирає:

Ось чому у серці моїм журба.

Кріпіться: ніхто не житиме вічно![3]

Нечисленний мешикський загін першопрохідців відкрив у веселій вдачі італійців заклик до втіхи й насолоди — принаймні допоки триває їхнє коротке земне існування. Саме такий несміливий натяк був у віршах невідомого автора, написаних у кальпуллі злиденних масеуате:

Хай ми квіти несемо чи співаємо пісень,

Всі ми йдемо у Царство Невідомості.

Але нумо, друзі, проведемо цей день разом!

На нас чекає прощання з квітами,

І з піснями нам судилося попрощатися,

Але земля існуватиме вічно!

Друзі мої, нумо насолоджуватись,

Друзі мої![4]

Якщо життя є лише мерехтливим вогником між двома нескінченностями, ім’я котрим ніщо, цілковите ніщо — одна до нашого народження, друга після смерті, — то чи є сенс вітати життя і дбати про те, щоб вогник не згас. Ось чим було Відродження — заперечення небуття й пристрасна захопленість життям, хай яким воно є швидкоплинним. У цьому мешики були подібні до італійців, от лише радісне й тужливе ставлення у них було прямо протилежним: сини Теночтитлана тужили більшу частину року, а святкували лише у призначені для цього дні, для італійців же веселощі були правилом, а журба — винятком.

Мешиків зачарували фрески у флорентійських храмах. У їхній пам’яті назавжди закарбувалися ці картини на стінах, постаті на яких наче силкуються відділитися від штукатурки й зажити власним життям.

Для Кетци Венеція визначилась як місто із золотавими чинампами: її канали, що були такі подібні до каналів на його батьківщині, її палаци й мости, продовгуваті човни та плавучі ринки перетворювали Венецію на близнючку Теночтитлана, ніби обидва міста створив той самий бог.

Загін першопрохідців покидав італійський півострів з відродженим духом та впевненістю в тому, що коли прийде час конкісти, Венеція стане столицею нової Східної імперії мешиків.

22

Книга див

Рішення було прийнято: попри нагальну потребу повернутися додому, Кетца вирішив, що вони повертатимуться не тим шляхом, яким припливли у Новий Світ, а продовжуватимуть подорож на схід. За обчисленнями, які зробив капітан, та за картами, які накреслила Кейко, цей маршрут був набагато тривалішим та мав безліч перешкод, утім, завдання познайомитися із народами Сходу було не менш значущим, ніж повернення у Теночтитлан раніше, ніж туди дістануться європейці. А найважливіше було дістатися землі Ацтлан.

Венеційські купці мали довгий та безперестанний досвід стосунків зі Сходом. Під час перебування у Місті каналів Кетца добув кілька карт, які накреслив відомий купець, мабуть, один з перших, хто відвідав татарські землі та землі Катаю.

Про подорож мешиків на схід залишилось мало письмових свідчень, утім, можна виділити кілька місць на карті, які вони поєднали, й можна уявити, яких чудасій вони надивилися у кожному черговому царстві. Часом жовта шкіра мешиків та походження і зовнішність Кейко неабияк ставали їм у пригоді, а часом оберталися на майже нездоланну перепону. На відміну від Марко Поло, який мусив пересуватися суходолом, бо морські шляхи перекрили венеційці, команда мешиків не мала змоги покинути свої кораблі, адже іншого способу дістатися Теночтитлана, як морем, не існувало.

Отож, вони підняли якір у Венеції, вийшли в Адріатичне море й невдовзі дісталися острова Негропонт, який іще називали Евбея. Там Кетца дізнався про походження богів, які створили не тільки людей, а також інших богів, котрі поширилися Європою, обернувшись на різноманітних міфічних істот. У творах поетів стверджувалося, що