Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Вона зупинилася. Чи не забагато я хочу?

— Вочтунг? — усмішка.

Поблизький заповідник Вочтунг — це туди їздили закохані підлітки, щоби ніхто їх не турбував.

— Коли?

— А коли в тебе вихідний?

— Завтра, — сказала Гетті.

— Їдьмо.

— О’кей.

Наступного дня надвечір я приїхав по Гетті на Ґарвуд, де вона мешкала.

Тротуар біля її будинку було вистелено килимом опалого листя.

Ми їхали — і майже всі двадцять хвилин мовчали. Коли опинились у лісі, Гетті порушила тишу:

— Дивися, кардинал! — і вказала на сосну.

Під моє пальто влетів різкий вітер.

Я відчував збудження, багатство, тільки — на свою прикрість — не міг осягнути того, що лежало під поверхнею моїх думок.

Її очі дещо втратили блиск, на руках проступили блакитні вени, мовби коріння старих дерев. Ніс, раніше делікатний, тепер здавався приплюснутим, так ніби вона забагато заривалась обличчям у подушку. Проте, коли вона, ховаючи підборіддя в шарф, поглянула на мене, її губи виявилися такими самими повними, як колись.

Лісом розкочувалися відлуння, — в дитинстві ми ходили сюди пити «спанаду»[19], курити траву, уявляти своє майбутнє: сонне, легке, домашнє, що його, здається, ніхто з нас так і не отримав.

Безглуздо було сюди повертатися.

Коли вона поклала руку мені на плече, я швидко розвернувся, обхопив її — й розтанув, розчинився в ній. Підняв їй спідницю — і пальці рушили точно в центр, і виявилося, що вона не вдягла білизни. Ми лягли на строкату землю, де-не-де порослу кущиками трави, і кохалися серед калюж.

Коли я підвіз її додому — ми обоє знову мовчали, — в мене виникло враження, що все те мені наснилося. Що цього ніколи не було.

4

Повернувшись до Бостона, я провалився в депресію. На заняття себе витягти не міг. Почувався винним перед Гетті.

Засмучена моїм настроєм і сподіваючись мене розважити, моя тогочасна дівчина (ще одне джерело провини, бо я давно задивлявся на Шеллі) запросила мене до Іспанії. Її родина була в кавовому бізнесі, тримала плантації площею мільйон акрів. Сандра подорожувала так, як дехто п’є чи вживає наркотики.

Я погодився. Відпросився зі занять до осіннього семестру.

Під Мадридом ми подивилися кориду. Енергія тварини переливалася через край арени, розворушивши навіть якихось п’яниць за нашими спинами. Я подумав про Гемінґвея, про «Смерть після полудня» та її агресивну апологію цього особливого театру жорстокості, — про твір, у якому письменник віддав шану вагомості кривавого ритуалу. Ми дві години дивилися, як убивають чотирьох биків. Сандра задовольняла себе плинними гострими відчуттями; якби могла, вона б лизнула вбитого бика, перш ніж його схопили за ноги й потягли і на арені лишився кривавий слід. Бурґоський собор, що його порослі ніби мушлями шпилі протинали небо, і севільські фієсти наганяли на неї нудьгу. Я переконував себе, що кохаю в ній усе — від того, як вона чистить зуби, і до того, як випинаються в неї вилиці, ніби вона кидає виклик світу: що, наважишся вдарити у щелепу? — сильний ніс і лукаво примружене в усмішці око, запальний погляд у миттєвому захваті. Вона мала чимало здібностей і вмінь: танцювала чечітку, вміла показувати фокуси і розмовляти навспак. Сандра з легкістю могла повторити навспак будь-яку фразу. У ліжку після сексу я міг почути своє «God, you're hot!» химерним папужим відлунням: «Toh er'uoy dog». Сандра вигадувала слова. Нашим паролем було «запатенку». Фільми, які нам не подобалися, були запатенку, певні люди були запатенку. В Іспанії ми їздили всюди — від Барселони до Ґранади — трасою Велета, la mas alto via in todo Europa[20], де між нами пролітав ледве відчутний, ефірний, подих вітру, коли ми виходили з машини і стояли, дивлячись згори на фантастичний мерехтливий краєвид. Побували в Саламанці, де колись мешкав філософ Унамуно, який в часи війни був ректором університету. Коли фашисти підійшли до університетської брами, їх зупинив філософ в елегантному береті. Він звернувся до сотень озброєних людей: «Це — храм науки, і я його настоятель. Я забороняю вам заходити сюди». Вони заарештували його і зайшли — а де вони тепер?

А от мої батьки зникли так, наче їх ніколи й не було. І навіть тоді, коли перед моїми очима падали на пісок бики, я думав про батька у фашистській формі та про матір і її жахливий голод.

Через десять днів моя невдовзі колишня дівчина була готова повертатися додому. Я провів її до аеропорту в Мадриді, помахав її літаку. Та не встиг він зникнути у хмарах, як я вже зрозумів, що Сандри не побачу ніколи.

Усе ще не отямившись, я повернувся до міста, купив квиток на потяг і ще кілька днів мандрував Францією та узбережжям Італії. Так мандрують лишень у двадцять років, коли ви ще відкриті для світу і на все реагуєте душею, — чи принаймні так вам здається.

За інших обставин я побував би й у старій країні, пошукав би ті місця, які кинули тінь на моє життя за океаном. Одначе ситуація була ненормальна. Формально мої батьки та я лишалися громадянами Радянського Союзу, і, хоча ймовірність цього була невелика, в разі «повернення» туди, де я ніколи не бував, мене могли заарештувати. Адина розповідь, звичайно, не надихала рухатись у той бік, а бажання пізнавати важливі речі кликало на захід.

Після років продуманого життя я дозволив собі здатися на ласку долі. Мандрував манівцями, слухаючись власних імпульсів, і так кілька разів перетнув Європу з краю в край. Я запросто міг податися до Сицилії, а потому повернутися тим самим шляхом в Екс-ан-Прованс. Одначе мій шлях усе одно поставав для мене заздалегідь визначеним: у всьому я бачив зв’язок, різні місця наче передавали мене з рук у руки, мов естафетну паличку. Метою моїх блукань, якої я би тоді ніколи не визнав, була спокута, й у тому процесі брало участь чимало проникливих незнайомців. Добре вдягнений вірменин у потязі з Мадрида переконував мене помолитись у храмі на острові Егіна — я так і зробив. Там я закохався в милу південноафриканку на ім’я Мартина, яка так красиво оплакувала долю своєї країни в мене на плечі, що я певний час був готовий вирушити просто до Йоганнесбурґа. Ми мешкали в наметі на пляжі так довго, що потоваришували там із рибалками, котрі щоранку витягали з моря восьминогів і розм’якшували їх шістдесятьма ударами об камінь, після чого несли на рибний ринок, розташований у