Артур Конан Дойль - Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

був написаний французькою мовою та складався з двадцяти шести статей. До дев’ятої години я зміг скопіювати лише вісім статей, і стало зрозуміло, що на потяг мені не встигнути. Чи то через ситну вечерю, чи то від того, що день видався клопітким, мене почало хилити на сон, і я вирішив підбадьорити себе філіжанкою кави. Наш сторож, який чергує в невеликій кімнатці, що прилягає до холу, має звичку варити на своїй спиртівці каву й пригощати тих службовців, котрим доводиться затримуватися. Я викликав його дзвінком.

На мій подив, на виклик з’явився не сторож, а висока літня жінка з грубуватим обличчям. Вона відрекомендувалася як дружина сторожа і сказала, що працює тут прибиральницею. Я попросив її принести кави.

Я скопіював іще дві статті й відчув, що починаю засинати, а тому встав і пройшовся по кімнаті, щоб розім’яти ноги. Кави все не було, і я вирішив з’ясувати, чому. Відчинивши двері, я вийшов у коридор. Це довгий напівтемний перехід, який веде від дверей мого кабінету до сходів, біля підніжжя яких і розташовано кімнатку сторожа. Іншого виходу там немає. На середині сходів є майданчик, на який виходить інший коридор. Ним можна пройти до ще одних сходів, вони ведуть до запасного виходу, яким користується обслуга.

Іноді крізь нього проходять і клерки — ті, хто йде на роботу по Чарльз-стрит, бо так набагато ближче, ніж крізь головний вхід. Ось приблизний план будинку.

— Дякую вам, розповідайте далі, — сказав Шерлок Голмс.

— Я спустився сходами до вестибюлю і побачив, що сторож спить у себе в кімнаті, а на спиртівці кипнем кипить чайник. Я погасив спиртівку та зняв чайник із вогню, тому що вода з нього забризкала всю підлогу. Я вже простяг руку, щоб розбудити сторожа, аж тут просто над його вухом заторохтів дзвінок, і він, здригнувшись, прокинувся.

«Містер Фелпс?» — побачивши мене, здивувався сторож. «Я спустився дізнатися, чи готова моя кава». — «Я поставив чайник, та, певно, задрімав, сер. — Він у цілковитій розгубленості перевів погляд із мене на дзвінок, який усе ще дзеленчав. — Сер, якщо ви тут, хто ж це дзвонить?» — «Дзвонить?! — скрикнув я. — З якого кабінету цей дзвінок?» — «Із вашого».

Я сторопів. Хтось чужий був у моєму кабінеті, де на столі залишився секретний документ. Я кинувся нагору по сходах і помчав коридором. Дорогою я не зустрів нікого, в кабінеті теж було порожньо, але папери, які я залишив на столі, щезли! Копія була на місці, а оригінал зник.

Голмс потер руки, як траплялося завжди, коли розповідь дуже його цікавила.

— І що ж ви зробили?! — вигукнув він.

— Я відразу збагнув, що крадій міг потрапити до кабінету лише крізь запасний вихід, інакше б я з ним обов’язково зіткнувся.

— Ви впевнені, що він не ховався увесь цей час у вашому кабінеті або в коридорі, який, із ваших слів, є погано освітленим?

— Виключено. Там і миші ніде сховатися. Сторож, помітивши, який я стривожений, побіг нагору слідом за мною. З кабінету ми разом із ним кинулися вниз — до вузьких сходів, що виходили до запасного виходу на Чарльз-стрит. Двері внизу були зачинені, але не замкнені. Ми вискочили на вулицю. Я точно пам’ятаю, що цієї миті почув бій годинника десь неподалік. Було за чверть на десяту.

— Це вкрай важливо, — кивнув Голмс, записуючи щось прямо на манжеті.

— Було дуже темно, мжичило. На Чарльз-стрит було порожньо, але на Вайтголл, як завжди, вирував рух. Ми побігли по тротуару і на розі помітили поліціянта. Я кинувся до нього з криком: «Пограбування! З міністерства викрадено дуже важливий документ! Тут хто-небудь проходив?» — «Сер, я стою тут уже понад чверть години, — відповів полісмен. — За цей час тут проходила лишень одна людина — висока літня жінка в хустці». — «А, це моя дружина, — промовив сторож. — А більше нікого тут не було?» — «Ані душі». — «Значить, крадій побіг в інший бік». — І сторож потяг мене за рукав. Однак те, що він намагався відвести мене в інший бік, лише зміцнило мої підозри.

«Куди пішла ця жінка?» — запитав я. — «Не знаю, сер. Я помітив її, але стежити за нею не мав підстав. Як на мене, вона поспішала». — «Давно ви її бачили?» — «Лише кілька хвилин тому». — «А точніше?» — «Ну, хвилин п’ять тому, не більше».

«Сер, ми гаємо час, зараз кожна секунда дорога, — не вгамовувався сторож. — Таж повірте, моя стара не має до цього стосунку. Треба бігти в той бік. Якщо не хочете, я сам піду», — із цими словами він кинувся у протилежному напрямку.

Проте я наздогнав його і схопив за руку.

«Назвіть свою адресу», — крикнув я. «Брикстон, Айвілейн, шістнадцятий будинок, — відгукнувся сторож. — Тільки даремно це ви, сер, краще б нам поквапитися».

Втрачати мені вже було нічого, тому разом із поліціянтом ми помчали в протилежному напрямку, але Вайтголл кишів кебами і перехожими, які поспішали сховатися від дощу. Розпитувати їх було просто марною справою.

Ми повернулися до будинку й оглянули сходи і коридор. Прохід, що вів до мого кабінету, вкритий світлим лінолеумом, і якби по ньому хтось пройшов, то неодмінно залишилися б сліди. Проте ніяких слідів не було.

— Скажіть, а дощ падав увесь вечір? — спитав Голмс.

— Десь із сьомої години.

— Тоді чому жінка, що заходила в кабінет о дев’ятій, не залишила на лінолеумі слідів брудного взуття?

— Я сам про це подумав. Прибиральниці зазвичай перевзуваються в кімнаті сторожа.

— Значить, попри те, що весь вечір падав дощ, слідів не було? Вельми цікаво. Що ж ви зробили потім?

— Ми оглянули й кабінет. Ніяких потайних дверей там немає і бути не може, а вікна розташовано футах у тридцяти над землею й зачинено зсередини. На підлозі лежить килим, так що ляда виключається, стеля найзвичайнісінька. Даю відтяти собі голову, що той, хто вкрав документи, проник до кабінету через двері.

— А камін?

— Каміна там немає. Шнурок від дзвінка висить праворуч від мого столу. Щоб подзвонити, треба підійти впритул до столу. Але чому злочинцеві спало на думку дзвонити? Ніяк не збагну.

— Якими ж були ваші подальші дії? Ви, напевно, обдивились кабінет, шукаючи сліди злочинця... Недопалок сигари, упущена рукавичка, шпилька — що-небудь на взір цього?

— Нічого